Патріархат-рейдер-шахрай
Jun. 24th, 2018 01:26 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
mysliwiec2011-го року Тиждень опублікував матеріал про походження Московського партірархату. Сьогодні, коли знову в центрі суспільної уваги тема автокефалії української Церкви, ця стаття має неабияку актуальність
(Матеріал друкованого видання
№ 6 (171)
від 11 лютого, 2011)
Не лише підпорядкування Москві Київської митрополії, а й сама поява Московського патріархату були далекими від поняття «канонічності», й супроводжувалися шантажем та підкупом
Привид «канонічності»
Головним аргументом боротьби з альтернативними православними церквами представники Московського патріархату називають власну «канонічність» та їхню «неканонічність». Наприклад, відповідаючи на запитання щодо можливого примирення із Київським патріархатом, Патріарх Кіріл напередодні минулорічного літнього візиту заявляв: «Що стосується питання примирення Української православної церкви Московського патріархату та Київського патріархату, то якраз слово «примирення» тут не зовсім підходить. Примирити кого з ким? Є 15 помісних православних церков, жодна з них не визнала розкольницької церкви пана Михайла Антоновича Денисенка (Патріарх Філарет. – Ред.). Примирення можливе лише за умови, якщо ця людина звернеться в лоно Матері-Церкви, з усвідомленням своїх помилок і публічно покається».
Тим часом прихильники КП категорично не сприймають такого аргументу і вважають себе спадкоємцями Київської митрополії, яка завжди перебувала в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом, а до Московського була прилучена у досить специфічний спосіб. З огляду на це варто звернутися до історії та з’ясувати, з одного боку, як з’явився сам Московський патріархат, і з іншого – як під його юрисдикцію потрапила Київська митрополія, яка, до речі, існувала вже тоді, коли на території сучасної Білокам’яної не було жодної християнської церкви.
Сваволя шантажу
Усе розпочалося з того, що у 1299 році тогочасний митрополит Київський Максим утік із «неспокійного Києва» до російського Володимира над Клязьмою. А його наступник Петро 1325-го перебрався уже до Москви. При цьому, щоправда, відмовлятися від титулу «Київського» ані вони, ані їхні наступники не збиралися, оскільки в такому разі втратили б власну легітимність. Усе змінилося лише через століття. Хоч як парадоксально це виглядає, але свою автокефалію псевдо-Київська (Московська) митрополія здобула менш канонічно, аніж сучасний «розкольницький» Київський патріархат.
Відбулося це так: Собор єпископів тогочасної Московії 15 грудня 1448 року обрав митрополитом рязанського єпископа Іону без узгодження й не отримуючи благословення патріарха Константинопольського. Хоч Іона за інерцією все ще іменував себе «Київським», але його наступники відмовилися від цього атавізму, який нагадував їм про зв’язок із Константинополем та почали титулуватися по факту – «митрополитами Московськими». Після цього Московська митрополія залишилася за межами Матері-Церкви і 141 рік (з 1448-го по 1589-й) не мала офіційного визнання від жодної іншої православної церкви світу.
В не менш специфічний спосіб був створений і Московський патріархат. Тоді вперше яскраво заявило про себе тяжіння російської церкви до силового, рейдерського вирішення власних завдань. Тогочасний регент сина Івана Ґрозного, а пізніше цар Боріс Ґодунов запропонував Константинопольському патріархові Ієремії ІІ переїхати із захопленого турками Константинополя до Москви. Коли ж довірливий патріарх приїхав для переговорів, виявилося, що кремлівське керівництво підступніше, ніж турки. Фактично взявши патріарха під домашній арешт, Ґодунов почав вимагати від нього не лише визнати тогочасного, до того ж невизнаного іншими православними церквами, митрополита Московського Іову, а й надати йому титул Патріарха. І взятий у полон Ієремія мусив виконати вимогу. Щоправда, навіть у таких обставинах він визнав за МП юрисдикцію лише над власне російськими єпархіями, без українських та білоруських.
До речі, постать самого новоявленого в такий оригінальний спосіб «патріарха» Іова характерна для усієї подальшої історії РПЦ. Він був типовим прислужником світської влади, а його підвищення відбувалося під час правління сумнозвісного царя Івана Ґрозного. Останній, як відомо, відзначився терором проти усіх церковних діячів, які намагалися протистояти його самодурству та відстоювати традиції православної церкви.
Переведений до столиці за наказом царя 1571 року, у 1575-му він стає архімандритом царського Новоспаського монастиря, через шість років – єпископом, а в 1586-му – архієпископом і митрополитом Московським.
Тим часом, вимушене посвячення патріархом Ієремією глави самопроголошеної церкви в сан Патріарха спричинило хвилю цілком прогнозованого невдоволення у тогочасному православному світі. Результати проведених наприкінці ХХ століття графологічних досліджень засвідчили, що щонайменше 70 зі 105 підписів православних єпископів (учасників Собору 1590 року) під грамотою, якою вони нібито підтверджували рішення Ієремії про створення Московського патріархату, виявилися фальшивими. Очевидно, саме у зв’язку з цим, «московське питання» було розглянуте на черговому «Великому Константинопольському Соборі 1593 року. Що стосується поставлених тоді підписів, то експертиза підтвердила їхню автентичність, проте підозрілою є загальна кількість підписантів, яка відповідала кількості оригінальних підписів «за» на попередньому Соборі (всього 42).
Перша рейдерська атака
Ще більш конфліктним було підпорядкування Московському патріархату Київської митрополії. Відразу після укладення Переяславської угоди розпочинається шалений тиск на українське православ’я з метою його передачі під керівництво Російської православної церкви. Як і щодо гетьманів, Москва застосовувала принцип «поділяй та володарюй». Спочатку приведені до влади з допомогою російських військ ставленики Кремля – гетьмани Лівобережної України – не визнають обраного у 1657 році митрополита Діонісія (Балабана). Замість нього на посаду «місцеблюстителя митрополичого престолу», знову ж таки за підтримки військ «союзної» держави, саджають Лазара Барановича (1659–1661), а коли виявляється, що він не готовий виконувати вказівок Москви, його замінюють більш покірним Мефодієм Филимоновичем (1661–1668).
Завершився церковний переворот лише після того, як Кремль достатньо зміцнив свій політичний вплив в Україні. Низка державних переворотів, здійснених московськими емісарами за підтримки розміщених в Україні царських військ у 1660-х роках, та приведення до влади слухняного гетьмана Івана Самойловича у 1672 році створили передумови для остаточного поглинання самостійної української православної церкви. В липні 1685 року Москва інспірувала церковний переворот. Для «обрання» нового митрополита був скликаний нелегітимний та нерепрезентативний Собор. По-перше, Константинопольський Патріарх, якому підпорядковувалася Київська митрополія не дав згоди на його скликання; по-друге, більшість українських церковних ієрархів на цій підставі відмовилися від участі у ньому. Проте легітимність цього «Собору» Москву не обходила, її цікавив лише результат.
Цей Собор «обрав» митрополитом заздалегідь узгоджену кандидатуру Гедеона (у миру князя Святополка-Четвертинського, який, до речі, був сватом московського ставленика гетьмана Івана Самойловича). Варто зазначити, що підпорядкування Москві Київської митрополії не відбулося б без допомоги української світської влади. Після цього були пройдені наступні сходинки в цьому сценарії. У листопаді 1685 року Гедеон прибув до Білокам’яної, де у присутності царів Івана та Петра був висвячений Патріархом Якимом на митрополита. При цьому російський Патріарх не переймався ані канонічністю, ані моральним боком цієї справи. Без будь-яких докорів сумління він... зняв з Гедеона обов’язок підкорятися Вселенському Константинопольському Патріарху із надзвичайно «цікавим» формулюванням: «…з-під його пастирства за віддаленістю дального путі цілком відстати».
Водночас Москва працювала й у Константинополі. Ще в грудні 1684 року цар послав до Константинопольського Патріарха 200 рублів та просив віддати йому Київську митрополію. Тоді Патріарх не погодився. Після призначення Гедеона було направлено нове посольство, яке спочатку звернулось до Єрусалимського Патріарха Досифея, але той заявив, що й «навіть за більшу суму» свого благословення на незаконну справу не дасть.
Цілком зрозуміло, що Константинопольський Патріарх Діонісій теж не визнав рейдерського захоплення Київської митрополії Московським патріархатом, а скликаний з його дозволу легітимний Собор українських церковних ієрархів відмовився визнати Гедеона митрополитом та підпорядкування РПЦ. Проте думка підданих ніколи не відігравала серйозної ролі в традиції російської як світської, так і духовної еліт. Незгодні ж із церковним переворотом українські ієрархи зазнали переслідувань і тиску. Що ж стосується Константинопольського Патріарха Діонісія, то московські посли звернулися по допомогу до... влади Туреччини, на території якої й була його резиденція, пообіцявши мир в обмін на «вмовляння» Вселенського Патріарха. Діонісій, перебуваючи під такою ж владою турків, як і 1589 року Ієремія ІІ, уже постфактум у травні 1686 року змушений був визнати «рейдерську атаку» Московського патріархату, отримавши 400 золотих і 120 соболиних шкурок «відступних». Проте єпископи Константинопольського патріархату на спеціально скликаному Соборі не лише не визнали дій Діонісія, а й за порушення церковних канонів позбавили його патріаршого престолу. Цікаво, що коли він після цього попросив допомоги Москви, то його «кинули», заявивши що «відступлення Київської митрополії – така дрібничка, що не заслуговує на окрему подяку».
Після входження до складу РПЦ українська церква швидко відчула на собі традиційні для авторитарної Москви речі, наприклад, цензуру, яку наполегливо нав’язували видавництву Києво-Печерської лаври уже з кінця ХVІІ століття. З приходом до влади царя-самодура Петра І українська церква, підпорядкована МП, втратила рештки самостійності. Було брутально порушено таємницю сповіді, а сама церква фактично перетворилася на окремий відділ таємної поліції Російської імперії, виконуючи водночас функції міністерства великодержавної пропаганди і одного з основних інструментів русифікації підкорених Московією православних народів. Відповідна тенденція посилилася після того, як у 1721-му інститут патріарха в РПЦ було замінено Синодом, що завершило формальну деградацію РПЦ та її перетворення на державну інституцію, контрольовану обер-прокурором – світським державним достойником, якого називали царським оком.
Ліквідація автокефалії
Відроджена самостійність української церкви була знищена за допомогою сталінського режиму
У жовтні 1927 року відбувся ІІ Всеукраїнський православний Собор УАПЦ. Були розглянуті звинувачення з боку державних органів на адресу Всеукраїнської православної церковної ради і особливо митрополита Василя Липківського. Попри те що на Соборі була доведена безпідставність звинувачень у контрреволюційності, представники адмінорганів наполягали на усуненні митрополита від керівництва церквою. Внаслідок адміністративного тиску Собор був змушений усунути Василя Липківського та обрати митрополитом Миколу Борецького. У 1929 році почались арешти у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за якою проходили і деякі діячі УАПЦ. У січні 1930-го, ймовірно, на вимогу НКВС, скликали ІІІ Всеукраїнський православний церковний Собор, який ухвалив рішення про саморозпуск УАПЦ. Вона стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи.
ЦІКАВО
11 травня 1872 року болгарські ієрархи Константинопольського патріархату в односторонньому порядку проголосили автокефалію. Константинопольський Патріархат та інші православні церкви засудили цей крок як «розкольницький», а сам Константинопольський патріарх визнав автокефалію Болгарської православної церкви лише у 1945-му. Цей крок болгар був фактично підтриманий лише РПЦ, Синод якої з цього приводу написав Вселенському Патріарху: «Те, чого не хотіла дати болгарам влада церковна за своєю доброю волею, вирішила дати їм місцева влада світська… будь-хто незаангажований має погодитися, що через такі незначні суперечності було б несправедливо відлучати від церкви та називати розкольниками болгар».
Джерело:
Олександр Крамар
tyzhden.ua/History/
* * *
2013
Ще одна стаття про це:
Історія і сучасність українського православ'я. СТАТИСТИКА
* * *
Канонические аргументы, благодаря которым Московская церковь признала Грузинскую, полностью подходят к сегодняшней ситуации с Украиной:
1)
"Выписка из журнального определения Священного Синода при Святейшем Патриархе Московском и всея Руси от 19 ноября 1943 года №12
"Выписка из журнального определения Священного Синода при Святейшем Патриархе Московском и всея Руси от 19 ноября 1943 года №12
Русская Православная Церковь находится в каноническом разрыве с православной иерархией Грузии со времени февральской революции. Причиной разрыва послужило провозглашение этой иерархией автокефалии Грузинской Церкви без благословения возглавлявшего тогда Русскую Церковь Святейшего Правительствующего Всероссийского Синода. В первое время со стороны Грузинской Церкви делались попытки к примирению с Русской Церковию, но эти попытки не имели успеха. Наконец в текущем 1943 году Святейший Патриарх, Католикос Грузии, приветствуя меня с вступлением на Патриарший Московский престол, в своем послании выразил желание видеть общение между обеими Церквами восстановленным и надежду на то, что Церкви-сестры заживут в добром согласии, духовном единении и взаимной любви.
Не имея оснований входить теперь в разбор всего, что с тех пор говорилось и писалось за и против грузинской автокефалии, и оставляя без внимания всякие взаимные счеты, подозрения, предубеждения и печальные недоразумения, мешавшие беспристрастному подходу к данному вопросу, мы теперь имеем счастливую возможность ограничиться лишь самым главным и существенным: по церковным правилам (Всел. IV, 17 и др.), церковные границы должны следовать за государственными. Грузия же составляла неотделимую часть Российской империи, не пользуясь какой-либо автономией даже в размерах, предоставлявшихся, например, Финляндии. С другой стороны, по основным законам Российской империи, самодержавная власть в делах Православной Церкви действовала "посредством учрежденного е. Святейшего Синода". Значит, вся территория империи, не исключая и Грузии, в церковном отношении возглавлялась Святейшим Синодом, составляла одну Православную Русскую Церковь. Для другой Православной Церкви, не зависимой от Синода, в пределах империи юридически уже не было места. Отсюда упорное нежелание русских законников, а может быть, и психологическая для них невозможность, примириться с грузинской автокефалией, как и со всякой другой, пока она остается во всем верной православию. Сторонников автокефалии так легко было обвинить в политической неблагонадежности. В настоящее время юридическое положение Грузии радикально изменилось. Теперь она хотя и остается неотъемлемой частью нашего государства, но уже в качестве свободного члена Советского Союза наравне с другими национальными республиками и подобно им имеет и свою определенную государственную территорию и свое управление. Поэтому наша Русская Православная Церковь, оставив прошлому всякие законнические счеты и пререкания, с готовностью и радостью раскрывает свои сестринские объятия навстречу автокефальной Грузинской Православной Церкви, ищущей общения с нами в молитве и таинствах".
Вот скан этого текста из журнала Московской патриархии №3, май 1944 года:
2)
Русская православная церковь в годы Великой отечественной войны, 1941-1945. М., 2000. С. 80-81
[Документ] № 28
Письмо патриарха Московского и всея Руси Сергия И. В. Сталину о примирении Русской Православной Церкви и Грузинской автокефальной Православной Церкви
22 ноября 1943 г.
Председателю Совнаркома СССР
Маршалу Иосифу Виссарионовичу Сталину
На опыте, узнав Ваше сочувственное отношение к нуждам Православной Церкви и Ваш интерес к ее судьбам, решаюсь довести до Вашего сведения о нижеследующем.
Со времени Февральской революции церкви Русская и Грузинская, обе православные и обе верные своему гражданскому долгу, находились в разрыве между собой из-за грузинской автокефалии. Немало в этом деле повредил наш великодержавный шовинизм и личные взаимные предубеждения обеих сторон. Но и помимо этого, без государственной независимости, трудно было оправдать автокефалию Грузии с точки зрения церковных канонов. Теперь Грузия входит в Советский Союз, как отдельная республика, имеет в известных границах свое государственное управление и точно определенную территорию. Теперь ничто не препятствует Церкви Грузинской быть автокефальной. Было бы только желание и взаимное согласие обеих Церквей Русской и Грузинской.
Восстановление у нас патриаршества, осуществленное при сочувствии возглавляемого Вами Правительства, принесло благие плоды в наших церковных отношениях с Грузией. Католикос Грузии воспользовался благим предлогом прислать мне поздравление с патриаршеством и попутно выразил надежду, что теперь наши две православные Церкви примирятся и будут совместно служить общему делу на благо православия и единой Родины. Я поспешил разделить эти надежды и желания и послал в Тбилиси в качестве моего представителя Архиепископа Ставропольского Антония (Романовского) для устных объяснений. И вот, выяснив полное согласие в вере и верности церковному преданию, Католикос и мой представитель Архиепископ Антоний 31 октября устроили совместное служение в древнем Сионском соборе г. Тбилиси, делом демонстрируя наставшее единение доселе разделенных церквей. Радость богомольцев, как русских, так и грузин была общая, трудно описуемая! С приездом Архиепископа Антония в Москву, в воскресенье 21 ноября повторили Тбилисское торжество: в переполненном Елоховском соборе в проповеди я объявил народу о примирении двух Церквей. Мы молились всенародно о Предстоятеле Грузинской Церкви Святейшем Патриархе — Католикосе Каллистрате и одушевленно пели ему «Мравал Джамиер».
О всем изложенном я имею приятный долг довести до Вашего сведения вместе с нашими общими (и моими лично, и всех наших архиереев, и духовенства и православной паствы) молитвенными пожеланиями Вам доброго здоровья еще на многие годы, и славного правления нашим государственным кораблем, и уже недалекой окончательной победы над фашистскими полчищами. Господь да благословит Вас и хранит на всех путях Ваших!
Сергий Патриарх Московский
Помета А.Н.Поскребышева вверху листа красным карандашом «От Сергия, патриарха Московского»
АП РФ. Ф. 3. Оп. 60. Д. 5. Л. 52-52 об. Подлинник.
(Матеріал друкованого видання
№ 6 (171)
від 11 лютого, 2011)
Не лише підпорядкування Москві Київської митрополії, а й сама поява Московського патріархату були далекими від поняття «канонічності», й супроводжувалися шантажем та підкупом
Привид «канонічності»
Головним аргументом боротьби з альтернативними православними церквами представники Московського патріархату називають власну «канонічність» та їхню «неканонічність». Наприклад, відповідаючи на запитання щодо можливого примирення із Київським патріархатом, Патріарх Кіріл напередодні минулорічного літнього візиту заявляв: «Що стосується питання примирення Української православної церкви Московського патріархату та Київського патріархату, то якраз слово «примирення» тут не зовсім підходить. Примирити кого з ким? Є 15 помісних православних церков, жодна з них не визнала розкольницької церкви пана Михайла Антоновича Денисенка (Патріарх Філарет. – Ред.). Примирення можливе лише за умови, якщо ця людина звернеться в лоно Матері-Церкви, з усвідомленням своїх помилок і публічно покається».
Тим часом прихильники КП категорично не сприймають такого аргументу і вважають себе спадкоємцями Київської митрополії, яка завжди перебувала в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом, а до Московського була прилучена у досить специфічний спосіб. З огляду на це варто звернутися до історії та з’ясувати, з одного боку, як з’явився сам Московський патріархат, і з іншого – як під його юрисдикцію потрапила Київська митрополія, яка, до речі, існувала вже тоді, коли на території сучасної Білокам’яної не було жодної християнської церкви.
Сваволя шантажу
Усе розпочалося з того, що у 1299 році тогочасний митрополит Київський Максим утік із «неспокійного Києва» до російського Володимира над Клязьмою. А його наступник Петро 1325-го перебрався уже до Москви. При цьому, щоправда, відмовлятися від титулу «Київського» ані вони, ані їхні наступники не збиралися, оскільки в такому разі втратили б власну легітимність. Усе змінилося лише через століття. Хоч як парадоксально це виглядає, але свою автокефалію псевдо-Київська (Московська) митрополія здобула менш канонічно, аніж сучасний «розкольницький» Київський патріархат.
Відбулося це так: Собор єпископів тогочасної Московії 15 грудня 1448 року обрав митрополитом рязанського єпископа Іону без узгодження й не отримуючи благословення патріарха Константинопольського. Хоч Іона за інерцією все ще іменував себе «Київським», але його наступники відмовилися від цього атавізму, який нагадував їм про зв’язок із Константинополем та почали титулуватися по факту – «митрополитами Московськими». Після цього Московська митрополія залишилася за межами Матері-Церкви і 141 рік (з 1448-го по 1589-й) не мала офіційного визнання від жодної іншої православної церкви світу.
В не менш специфічний спосіб був створений і Московський патріархат. Тоді вперше яскраво заявило про себе тяжіння російської церкви до силового, рейдерського вирішення власних завдань. Тогочасний регент сина Івана Ґрозного, а пізніше цар Боріс Ґодунов запропонував Константинопольському патріархові Ієремії ІІ переїхати із захопленого турками Константинополя до Москви. Коли ж довірливий патріарх приїхав для переговорів, виявилося, що кремлівське керівництво підступніше, ніж турки. Фактично взявши патріарха під домашній арешт, Ґодунов почав вимагати від нього не лише визнати тогочасного, до того ж невизнаного іншими православними церквами, митрополита Московського Іову, а й надати йому титул Патріарха. І взятий у полон Ієремія мусив виконати вимогу. Щоправда, навіть у таких обставинах він визнав за МП юрисдикцію лише над власне російськими єпархіями, без українських та білоруських.
До речі, постать самого новоявленого в такий оригінальний спосіб «патріарха» Іова характерна для усієї подальшої історії РПЦ. Він був типовим прислужником світської влади, а його підвищення відбувалося під час правління сумнозвісного царя Івана Ґрозного. Останній, як відомо, відзначився терором проти усіх церковних діячів, які намагалися протистояти його самодурству та відстоювати традиції православної церкви.
Переведений до столиці за наказом царя 1571 року, у 1575-му він стає архімандритом царського Новоспаського монастиря, через шість років – єпископом, а в 1586-му – архієпископом і митрополитом Московським.
Тим часом, вимушене посвячення патріархом Ієремією глави самопроголошеної церкви в сан Патріарха спричинило хвилю цілком прогнозованого невдоволення у тогочасному православному світі. Результати проведених наприкінці ХХ століття графологічних досліджень засвідчили, що щонайменше 70 зі 105 підписів православних єпископів (учасників Собору 1590 року) під грамотою, якою вони нібито підтверджували рішення Ієремії про створення Московського патріархату, виявилися фальшивими. Очевидно, саме у зв’язку з цим, «московське питання» було розглянуте на черговому «Великому Константинопольському Соборі 1593 року. Що стосується поставлених тоді підписів, то експертиза підтвердила їхню автентичність, проте підозрілою є загальна кількість підписантів, яка відповідала кількості оригінальних підписів «за» на попередньому Соборі (всього 42).
Перша рейдерська атака
Ще більш конфліктним було підпорядкування Московському патріархату Київської митрополії. Відразу після укладення Переяславської угоди розпочинається шалений тиск на українське православ’я з метою його передачі під керівництво Російської православної церкви. Як і щодо гетьманів, Москва застосовувала принцип «поділяй та володарюй». Спочатку приведені до влади з допомогою російських військ ставленики Кремля – гетьмани Лівобережної України – не визнають обраного у 1657 році митрополита Діонісія (Балабана). Замість нього на посаду «місцеблюстителя митрополичого престолу», знову ж таки за підтримки військ «союзної» держави, саджають Лазара Барановича (1659–1661), а коли виявляється, що він не готовий виконувати вказівок Москви, його замінюють більш покірним Мефодієм Филимоновичем (1661–1668).
Завершився церковний переворот лише після того, як Кремль достатньо зміцнив свій політичний вплив в Україні. Низка державних переворотів, здійснених московськими емісарами за підтримки розміщених в Україні царських військ у 1660-х роках, та приведення до влади слухняного гетьмана Івана Самойловича у 1672 році створили передумови для остаточного поглинання самостійної української православної церкви. В липні 1685 року Москва інспірувала церковний переворот. Для «обрання» нового митрополита був скликаний нелегітимний та нерепрезентативний Собор. По-перше, Константинопольський Патріарх, якому підпорядковувалася Київська митрополія не дав згоди на його скликання; по-друге, більшість українських церковних ієрархів на цій підставі відмовилися від участі у ньому. Проте легітимність цього «Собору» Москву не обходила, її цікавив лише результат.
Цей Собор «обрав» митрополитом заздалегідь узгоджену кандидатуру Гедеона (у миру князя Святополка-Четвертинського, який, до речі, був сватом московського ставленика гетьмана Івана Самойловича). Варто зазначити, що підпорядкування Москві Київської митрополії не відбулося б без допомоги української світської влади. Після цього були пройдені наступні сходинки в цьому сценарії. У листопаді 1685 року Гедеон прибув до Білокам’яної, де у присутності царів Івана та Петра був висвячений Патріархом Якимом на митрополита. При цьому російський Патріарх не переймався ані канонічністю, ані моральним боком цієї справи. Без будь-яких докорів сумління він... зняв з Гедеона обов’язок підкорятися Вселенському Константинопольському Патріарху із надзвичайно «цікавим» формулюванням: «…з-під його пастирства за віддаленістю дального путі цілком відстати».
Водночас Москва працювала й у Константинополі. Ще в грудні 1684 року цар послав до Константинопольського Патріарха 200 рублів та просив віддати йому Київську митрополію. Тоді Патріарх не погодився. Після призначення Гедеона було направлено нове посольство, яке спочатку звернулось до Єрусалимського Патріарха Досифея, але той заявив, що й «навіть за більшу суму» свого благословення на незаконну справу не дасть.
Цілком зрозуміло, що Константинопольський Патріарх Діонісій теж не визнав рейдерського захоплення Київської митрополії Московським патріархатом, а скликаний з його дозволу легітимний Собор українських церковних ієрархів відмовився визнати Гедеона митрополитом та підпорядкування РПЦ. Проте думка підданих ніколи не відігравала серйозної ролі в традиції російської як світської, так і духовної еліт. Незгодні ж із церковним переворотом українські ієрархи зазнали переслідувань і тиску. Що ж стосується Константинопольського Патріарха Діонісія, то московські посли звернулися по допомогу до... влади Туреччини, на території якої й була його резиденція, пообіцявши мир в обмін на «вмовляння» Вселенського Патріарха. Діонісій, перебуваючи під такою ж владою турків, як і 1589 року Ієремія ІІ, уже постфактум у травні 1686 року змушений був визнати «рейдерську атаку» Московського патріархату, отримавши 400 золотих і 120 соболиних шкурок «відступних». Проте єпископи Константинопольського патріархату на спеціально скликаному Соборі не лише не визнали дій Діонісія, а й за порушення церковних канонів позбавили його патріаршого престолу. Цікаво, що коли він після цього попросив допомоги Москви, то його «кинули», заявивши що «відступлення Київської митрополії – така дрібничка, що не заслуговує на окрему подяку».
Після входження до складу РПЦ українська церква швидко відчула на собі традиційні для авторитарної Москви речі, наприклад, цензуру, яку наполегливо нав’язували видавництву Києво-Печерської лаври уже з кінця ХVІІ століття. З приходом до влади царя-самодура Петра І українська церква, підпорядкована МП, втратила рештки самостійності. Було брутально порушено таємницю сповіді, а сама церква фактично перетворилася на окремий відділ таємної поліції Російської імперії, виконуючи водночас функції міністерства великодержавної пропаганди і одного з основних інструментів русифікації підкорених Московією православних народів. Відповідна тенденція посилилася після того, як у 1721-му інститут патріарха в РПЦ було замінено Синодом, що завершило формальну деградацію РПЦ та її перетворення на державну інституцію, контрольовану обер-прокурором – світським державним достойником, якого називали царським оком.
Ліквідація автокефалії
Відроджена самостійність української церкви була знищена за допомогою сталінського режиму
У жовтні 1927 року відбувся ІІ Всеукраїнський православний Собор УАПЦ. Були розглянуті звинувачення з боку державних органів на адресу Всеукраїнської православної церковної ради і особливо митрополита Василя Липківського. Попри те що на Соборі була доведена безпідставність звинувачень у контрреволюційності, представники адмінорганів наполягали на усуненні митрополита від керівництва церквою. Внаслідок адміністративного тиску Собор був змушений усунути Василя Липківського та обрати митрополитом Миколу Борецького. У 1929 році почались арешти у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за якою проходили і деякі діячі УАПЦ. У січні 1930-го, ймовірно, на вимогу НКВС, скликали ІІІ Всеукраїнський православний церковний Собор, який ухвалив рішення про саморозпуск УАПЦ. Вона стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи.
ЦІКАВО
11 травня 1872 року болгарські ієрархи Константинопольського патріархату в односторонньому порядку проголосили автокефалію. Константинопольський Патріархат та інші православні церкви засудили цей крок як «розкольницький», а сам Константинопольський патріарх визнав автокефалію Болгарської православної церкви лише у 1945-му. Цей крок болгар був фактично підтриманий лише РПЦ, Синод якої з цього приводу написав Вселенському Патріарху: «Те, чого не хотіла дати болгарам влада церковна за своєю доброю волею, вирішила дати їм місцева влада світська… будь-хто незаангажований має погодитися, що через такі незначні суперечності було б несправедливо відлучати від церкви та називати розкольниками болгар».
Джерело:
Олександр Крамар
tyzhden.ua/History/
* * *
2013
Ще одна стаття про це:
Історія і сучасність українського православ'я. СТАТИСТИКА
* * *
Канонические аргументы, благодаря которым Московская церковь признала Грузинскую, полностью подходят к сегодняшней ситуации с Украиной:
1)
"Выписка из журнального определения Священного Синода при Святейшем Патриархе Московском и всея Руси от 19 ноября 1943 года №12
"Выписка из журнального определения Священного Синода при Святейшем Патриархе Московском и всея Руси от 19 ноября 1943 года №12
Русская Православная Церковь находится в каноническом разрыве с православной иерархией Грузии со времени февральской революции. Причиной разрыва послужило провозглашение этой иерархией автокефалии Грузинской Церкви без благословения возглавлявшего тогда Русскую Церковь Святейшего Правительствующего Всероссийского Синода. В первое время со стороны Грузинской Церкви делались попытки к примирению с Русской Церковию, но эти попытки не имели успеха. Наконец в текущем 1943 году Святейший Патриарх, Католикос Грузии, приветствуя меня с вступлением на Патриарший Московский престол, в своем послании выразил желание видеть общение между обеими Церквами восстановленным и надежду на то, что Церкви-сестры заживут в добром согласии, духовном единении и взаимной любви.
Не имея оснований входить теперь в разбор всего, что с тех пор говорилось и писалось за и против грузинской автокефалии, и оставляя без внимания всякие взаимные счеты, подозрения, предубеждения и печальные недоразумения, мешавшие беспристрастному подходу к данному вопросу, мы теперь имеем счастливую возможность ограничиться лишь самым главным и существенным: по церковным правилам (Всел. IV, 17 и др.), церковные границы должны следовать за государственными. Грузия же составляла неотделимую часть Российской империи, не пользуясь какой-либо автономией даже в размерах, предоставлявшихся, например, Финляндии. С другой стороны, по основным законам Российской империи, самодержавная власть в делах Православной Церкви действовала "посредством учрежденного е. Святейшего Синода". Значит, вся территория империи, не исключая и Грузии, в церковном отношении возглавлялась Святейшим Синодом, составляла одну Православную Русскую Церковь. Для другой Православной Церкви, не зависимой от Синода, в пределах империи юридически уже не было места. Отсюда упорное нежелание русских законников, а может быть, и психологическая для них невозможность, примириться с грузинской автокефалией, как и со всякой другой, пока она остается во всем верной православию. Сторонников автокефалии так легко было обвинить в политической неблагонадежности. В настоящее время юридическое положение Грузии радикально изменилось. Теперь она хотя и остается неотъемлемой частью нашего государства, но уже в качестве свободного члена Советского Союза наравне с другими национальными республиками и подобно им имеет и свою определенную государственную территорию и свое управление. Поэтому наша Русская Православная Церковь, оставив прошлому всякие законнические счеты и пререкания, с готовностью и радостью раскрывает свои сестринские объятия навстречу автокефальной Грузинской Православной Церкви, ищущей общения с нами в молитве и таинствах".
Вот скан этого текста из журнала Московской патриархии №3, май 1944 года:
2)
Русская православная церковь в годы Великой отечественной войны, 1941-1945. М., 2000. С. 80-81
[Документ] № 28
Письмо патриарха Московского и всея Руси Сергия И. В. Сталину о примирении Русской Православной Церкви и Грузинской автокефальной Православной Церкви
22 ноября 1943 г.
Председателю Совнаркома СССР
Маршалу Иосифу Виссарионовичу Сталину
На опыте, узнав Ваше сочувственное отношение к нуждам Православной Церкви и Ваш интерес к ее судьбам, решаюсь довести до Вашего сведения о нижеследующем.
Со времени Февральской революции церкви Русская и Грузинская, обе православные и обе верные своему гражданскому долгу, находились в разрыве между собой из-за грузинской автокефалии. Немало в этом деле повредил наш великодержавный шовинизм и личные взаимные предубеждения обеих сторон. Но и помимо этого, без государственной независимости, трудно было оправдать автокефалию Грузии с точки зрения церковных канонов. Теперь Грузия входит в Советский Союз, как отдельная республика, имеет в известных границах свое государственное управление и точно определенную территорию. Теперь ничто не препятствует Церкви Грузинской быть автокефальной. Было бы только желание и взаимное согласие обеих Церквей Русской и Грузинской.
Восстановление у нас патриаршества, осуществленное при сочувствии возглавляемого Вами Правительства, принесло благие плоды в наших церковных отношениях с Грузией. Католикос Грузии воспользовался благим предлогом прислать мне поздравление с патриаршеством и попутно выразил надежду, что теперь наши две православные Церкви примирятся и будут совместно служить общему делу на благо православия и единой Родины. Я поспешил разделить эти надежды и желания и послал в Тбилиси в качестве моего представителя Архиепископа Ставропольского Антония (Романовского) для устных объяснений. И вот, выяснив полное согласие в вере и верности церковному преданию, Католикос и мой представитель Архиепископ Антоний 31 октября устроили совместное служение в древнем Сионском соборе г. Тбилиси, делом демонстрируя наставшее единение доселе разделенных церквей. Радость богомольцев, как русских, так и грузин была общая, трудно описуемая! С приездом Архиепископа Антония в Москву, в воскресенье 21 ноября повторили Тбилисское торжество: в переполненном Елоховском соборе в проповеди я объявил народу о примирении двух Церквей. Мы молились всенародно о Предстоятеле Грузинской Церкви Святейшем Патриархе — Католикосе Каллистрате и одушевленно пели ему «Мравал Джамиер».
О всем изложенном я имею приятный долг довести до Вашего сведения вместе с нашими общими (и моими лично, и всех наших архиереев, и духовенства и православной паствы) молитвенными пожеланиями Вам доброго здоровья еще на многие годы, и славного правления нашим государственным кораблем, и уже недалекой окончательной победы над фашистскими полчищами. Господь да благословит Вас и хранит на всех путях Ваших!
Сергий Патриарх Московский
Помета А.Н.Поскребышева вверху листа красным карандашом «От Сергия, патриарха Московского»
АП РФ. Ф. 3. Оп. 60. Д. 5. Л. 52-52 об. Подлинник.
no subject
Date: 2018-06-24 05:36 pm (UTC)no subject
Date: 2021-10-01 12:08 pm (UTC)no subject
Date: 2021-10-01 12:19 pm (UTC)Та і Одін з ними. Аби не заважали та не підмахували РПЦвУ.
Причому, не тільки ж вони - деякі блядські грантожери теж воду на ФСБшний млин ллють отакими дослідженнями: https://oou.org.ua/2021/06/15/religijnyj-faktor-u-konflikti-doslidzhennya-myrobudivnychogo-potenczialu-religijnyh-gromad-ukrayiny/
no subject
Date: 2021-10-01 12:35 pm (UTC)" Як зауважує американський соціолог релігії Хосе Казанова, «це щастя української демократії – що так багато церков, релігійних громад, і те, що помісну православну церкву не може контролювати уряд…
Релігійний плюралізм в Україні є визначальним для громадського плюралізму і для демократії… Сподіваюся, що багато українців не підуть до нової церкви, і залишиться Московський патріархат. Дуже важливо, щоб так було.»
Путін ще того Казанову не нагородив орденом?
no subject
Date: 2021-10-01 01:14 pm (UTC)Для мене що було показовим - що в літературі не згадано думки жодного (абсолютно жодного!) авторитетного українського релігієзнавця: ані Сагана, ані Здіорука, ані Єленського, ані Юраша, ані Козловського, ані Токмана. Може, це про якусь іншу Україну?