Як в Одесі у 1918 році, Шухевич арештував москаля за наругу над Українською державою.

[mysliwiec]

Тарас Гончарук

у ФБ спільноті "Одесі-600"

Сьогодні в Одесі на Другому християнському цвинтарі відновили надгробок австрійському генералу Едуарду фон Бьольцу (1864 - 1918 рр.). Справа чудова.
Проте ідеалізувати цю постать не слід. Я це до того, що не варто йому ставити пам'ятників в місті, чи називати в його честь вулиці.
В нас дуже люблять вшановувати усіх начальників. аби вони були проти України (на відкритті відновленого надгробку, кажуть, виступав і Д.Волошенков, вочевидь, невипадково).
Е. фон Бьольц був досить проросійським, а також переконаним супротивником існування держави Україна.
(дружина  губернатора фон Бьольца була росіянка з Курська)
Про це між іншим, є у спогадах Степана Шухевича (1877 - 1945 рр.). Вони трішки задовгі. Але, якщо маєте можливість - прочитайте.
Мені здається вони також дають приклад того, яким має бути справжній український поліцейський.
Існують і інші спогади С.Шухевича про перебування в Одесі (там є і про причини самогубства Е. фон Бьольця).
До речі, чудове читання на ніч. Позитивне.

"ЗА ГЕТЬМАНСЬКИХ ЧАСІВ B ОДЕСІ

Відбувалося засідання Одеського національного комітету. Члени зійшлися доволі численно, хоч не були в комплекті. Ми всі сиділи довкруги великого стола в одній із кімнаті «Українського клубу» при Малім провулку. Була вже доволі пізня година.
Балачка йшла дуже живо й гаряче. Найважнішою, а в дійсності одинокою, точкою нарад було утворення української національної армії. Була це пора, коли нам усім стало без сумніву ясно, що політика гетьмана провадить до відбудування єдиної неділимої Росії, до повного закріпощення України, та що до цього має спричинитися і служити дотеперішня армія Української держави.
Аби не допустити до зліквідування незалежності України, постановлено утворити свою національну армію.

Не диво тому, що дискусія була дуже гаряча, часами навіть бурлива. Між промовцями приходило часто-густо до гострих перепалок. Саме забрав голос полковник кубанських козаків Василь Овсянико-Вілічинський і говорив про те, як він уявляє набір вояків. Говорив він про те, як він вийде в степ широкий, як стане і гукне, а тоді злетяться до нього орли і соколи десятками – сотнями тисяч.
Хоч перед тим у промові полковника не бракувало колючок під адресою приявних членів комітету, що їм не можна вірити, бо вони всі скриті кацапи і прислужники гетьмана, то все ж таки останні слова полковника про те, як він гукне в степу, припали до вподоби не одному, і в кімнаті залунали доволі голосні оплески.
По кожнім проекті звичайно забирали голоси представники різних партій, і складали іменем своїх партій заяви, сполучені з довгими промовами. I тепер по промові полковника Василя Овсянико-Вілічинського зголосилися до слова мало не всі приявні, щоби в імені своїх партій зложити більш або менше палкі заяви.

Якраз говорив Н. Промова його тривала вже дово-довго, як до кімнати нарад не ввійшов, але прямо наче неба впав член комітету I., якого дотепер на засіданні не було. Він був сильно схвильований, по налитім кров’ю лиці спливали густі струмики поту. Робив враження дуже перестрашеного
– Прохаю голосу в наглій справі! — крикнув він. Предсідник Луценко відповів йому:
– Вибачайте, зараз говорить добродій Н. Йому не можу переривати. Коли він закінчить свою промову, тоді дам і вам голос.
– Але ж, добродії! Справа про яку хочу говорити, є незвичайної ваги і дуже пильна. Тут річ іде про державну справу загального значення. Я мушу негайно забрати голос, – налягав добродій I.
Ціла постава новоприбулого, його нервування, нагальний спосіб, у який він домагався негайного уділення йому голосу, усе те зробило на нас усіх дуже велике враження. Зразу подумав я собі, що сталося щось незвичайного, щось страшного. У першій хвилині прийшло мені до голови, що, може, стався новий переворот і що явно проголошено єдиную і неділимую Росію.
Луценко став ні в цих ні в тих. Його також вразила поведінка добродія I., рад був уділити йому голосу, але, з другого боку, не хотів відбирати голосу попередньому бесідникові. 3 цього немилого положення вибавив його добродій Н., який заявив, що вже скінчив свою промову.
– До голосу приходить добродій I. у нагальній справі, – сказав Луценко
Новоприбулий почав говорити:
– Панове, тут радите спокійно, а між тим у городі діються нечувані, прямо страшенні речі. Діється щось такого, що прямо ставить під знаком запитання нашу самостійність, що в жахливий спосіб ображає честь України. По Катерининській вулиці в сутерені є малий театр-кабаре. Якраз перед хвилиною було розповіджено мені, що в цьому театрикові виступає якийсь артист-співак Орлов. Він співає щовечора куплети на політичні теми, а між ними куплет; «Ще не вмерла Україна від Києва до Берліна».
Це щось нечуване, аби у власній державі якийсь зайда в публічнім приміщенні виставляв на посміховище наш національний гімн. Панове, так бути не може. Ми мусимо заняти рішуче становище. Ми не можемо допустити, аби якийсь петербурзький чи московський пройдисвіт кепкував собі і опльовував нашу державу.
Промова його була дуже довга, й коли він скінчив, усі присутні були дуже схвильовані і про дискусію над створенням власної національної армії забули. Майже кожен зголосився до виступу, аби зайняти становище до цієї справи і виголосити менше або більше довгу заяву.
Я побачив, що предмет наради піде в зовсім новім напрямку, що таке важливе питання, як створення національної армій, відкладеться до другого засідання, тому сказав Луценка:
– Прошу голосу у формальній справі.
Мушу сказати, що мене одеські українці дуже шанували. Взагалі мали вони пошану до всіх галичан, до чого головно причинився блаженної пам’яті Мільон Темницький, який сердечно зайнявся був організаційною роботою в Одесі, та, на жаль, передчасна смерть перервала її.
– У першу чергу надаю голос у формальній справі «рітмайстерові» докторові Шухевичу, сказав Луценко.
– Прошу панів, щоб інцидентом з Орловим панове взагалі не займалися, щоб над цією справою не тратити непотрібно часу, – почав я.
– Але ж цe неможливе... Це страшна річ! – закричав дехто.
– Прошу полишити цю справу мені. Я є жандармським командантом (автор був сотником австрійської жандармерії, командантом австрійської жандармерії міста Одеси. – Ред.) самого міста Одеси. Театрик лежить у моїм районі, і я завтра зроблю з моїми жандармами з паном Орловим порядок. Ви можете бути певні, що робота жандармів буде мати далеко більші наслідки і ліпшу користь, як усі наші заяви і ухвали. Прошу всіх тих, що зголосилися до слова, щоби зреклися його. Прошу доручити мені полагодження справи, а я ручаю, що пан Орлов не посміє вже більше співати цього куплету. Прошу перервати дискусію над цією справою і перейти до справи творення національної армії, – сказав я.
– Мені здається, що доктор Шухевич є в праві. Ми доручимо йому полагодження цієї справи, а самі можемо перейти до порядку денного, – сказав Луценко.
Усі зараз же погодилися з ним, зреклися голосу, і почалася дискусія над попереднім питанням.

Був це час, коли ціла Росія була вже під владою. більшовиків. Уся інтелігенція утікала на полуднє, на Україну, бо була певна, що там збереже життя. Всі українські більші міста були переповнені втікачами, а в першу чергу Київ та Одеса. Тут з’їхалася московська буржуазія майже з цілої північної Росії. Перед вели старшини недавньої царської армії. Від них аж кипіло на вулицях міст. Декотрі діставали посади, а ще інші вступали до ресторанів як прислуга, продавали на вулицях часописи, а навіть чистили обуву.
Вечором заповнювали вони театри, концертові зали, кабаре, ресторани. Обстановка нагадувала їм ліпші часи і насувала мрій про ліпше майбутнє.

Другого дня по засіданні Національного комітету пізно вечором виповнився кабаре при вул. Катерининській по береги. Була виключно російська публіка. Переважували старшинські однострої російської армії. Було трьох-чотирьох австрійських старшин. Прийшло також двох членів Національного комітету «на розвідку». Хотіли бачити, як мої жандарми полагодяться з Орловим.
Я сів на місці, котре мені управа кабаре призначила як комендантові жандармерії.
Два військові тайні команданти враз з підстаршиною жандармерії пішли за куліси. Причина для цього найшлася. Двох жандармів стануло на залі зараз коло сцени. Як причину появи жандармів по дав я управі, що в залі має бути хтось з одеських «жуліків», якого треба було у пригідний момент приловити, Наша присутність нікого не вразила.

Вистава почалася. Виступали різні артисти й артистки. Співали російські романси, куплети, декламували тощо. Нараз появився на сцені мужчина літ тридцяти, більше чим середнього росту, пристійний брюнет. Публіка прийняла його появу гучними, оплесками, яким прямо не було кінця. Артист розкланювався на всі сторони, а публіка била в долоні. Це був Орлов, улюблений артист бувальців кабаре з Катерининської вулиці.
По кожному романсі і кожному куплеті буря оплесків зривалася гураганом, а розентузіазмовані дами кидали під його ноги квіти.

Нараз Орлов дав знак. Оплески урвалися, і зі сцени понісся спів: «Ще не вмерла Україна від Києва до Берліна».
У залі запанувала майже абсолютна тиша. Всі очі були звернені на Орлова.

Та на даний знак з-за куліс вийшов жандармський підстаршина і двоє тайних військових агентів. Два жандарми, що були в залі, вискочили рівночасно на сцену. Підстаршина в один момент заложив Орлову на руки ланцюжки і разом з цілою стежею випровадив за куліси.

У залі запанувала констернація. Приарештовування наступило серед співання куплету і так несподівано, що ніхто з публіки в перший момент навіть не отворив уст.
Запанувала гробова тиша,

Моя робота скінчилася, і я встав, аби відійти. Щойно тоді спостереглася публіка, і один другого допитувався, що сталося. Мене окружили знайомі одесити і питали про причину арештування. Я сказав їм щиро і одверто, що Орлова арештовано за те, що насміхався публічно з української держави.
– Яка тут Україна! України не було, нема і не буде! – сказав хтось до мене…
– Прошу мовчати, бо в тій хвилині і вас при арештую! Це злочин головної зради, – сказав я коротко і рішуче, але так голосно, що мої слова почула вся публіка, що була в залі.
Усе затихло і я вийшов із залу.

Під той час мала Одеса аж двох губернаторів.
Один був від командування австро-угорської армії, фельдмаршал-лейтенант (мабуть, називався Бельц), другий був від гетьмана Скоропадського, генерал Мустафін. Обидва вони ставилися крайнє ворожо до питання самостійності України.
Арештування Орлова наробило великого шуму поміж його поклонниками. Зараз слідуючого дня з полудня прийшли до мене відпоручники його товаришів. Вони представили Орлова як дуже порядну людину, просили аби випустили його на волю, та запропонували зі свого боку поруку. Я пообіцяв, що справу розгляну і зроблю все, що буде вказане. Третього дня знов прийшли заступники, а коли і четвертого дня Орлов ще сидів під арештом тоді поклонникам його вже не стало терпцю, і вони пішли з поклоном до губернатора Мустафіна.
Він віднісся прихильно до їх прохання і вечором того самого дня поїхав до австрійського губернатора та просив звільнення Орлова з-під арешту.

Зараз на другий день викликав мене до себе губернатор Бельц і запитав, за що заарештовано Орлова.
Я оповів йому все згідно з правдою, на що дістав відповідь:
– А що ж нас те може обходити, що Орлов кпить собі в куплетах з України?
– Як то? – відповів я. – Ми перейняли на себе всю поліційну службу в Українській державі, і нашим обов’язком с дбати про те, щоби цю державу шановано, – сказав я.
– Що нас обходить якась там Україна? — перебив мене губернатор.
– Нас дуже обходить хоча би для того, що дружня держава, яка постачає нам харчі. без котрих в Австрії вже давно люди погинули б з голоду, – сказав я.
– Я не знаю ніякої української держави. Знаю тільки Росію. Ніякої української держави нема, а те, чого нема не можна зневажати. Прошу негайно випустити з-під арешту і мені надати про це звіт. – закінчив жорстко генерал.

Це все діялося пізно вечері, у тім часі, Австро-Угорщина вже таки дуже валилася, коли не можна було знати, що буде завтра. Пізно ніччю прикликав я до телефона підстаршину жандармерії і наказав ранком звільнити Орлова так він уже не міг тої ночі виступати на сцені.
Коли другої години ранком зайшов я на снідання до палати губернатора Бельца, його чура сповістив мене, що генерал перед хвилиною стрілом з револьвера відібрав собі життя.

У палаті зчинилася страшна метушня. Усі вважали, що смерть генерала віщує щось незнане, щось страшне. Старшини з його команди рішили негайно по його похоронах виїхати окружною дорогою на Київ і Польщу до Відня. Усе почало готуватися в дорогу, і коли зараз таки другого дня поховано генерала, старшини дослівно з кладовища поїхали на залізничний вокзал, куди чури вже були доставили їх вантаж.
Я остався в Одесі і не забув про Орлова.

Увечері пішов знову до кабаре підстаршина жандармерії з тайними агентами і жандармами, і сцена повторилася зі всіма деталями. Коли тільки Орлов почав співати свій нужденний куплет, знову на сцені його заковано, і спроваджено до арешту.

Але між тим вертали до Одеси німецькі війська з Малої Азії. Німецький генерал зайняв місце губернатора. До нього знову удався генерал Мустафін і просив звільнити Орлова.
Німецький комендант покликав мене до себе:
– Маєте повну слушність! Треба. цього «керля» поставити під суд, щоби не насміхався на майбутнє з вашої вітчизни.

Коли я покидав Одесу, Орлов сидів уже під арештом у німецькій армії і не знаю, яка доля його стрінула.
Цей дрібний момент подаю на приклад, як різно поводились тоді в Україні команданти союзних армій, а зокрема український гетьманський губернатор".



Степа́н Євге́нович Шухе́вич (1 січня 1877, Серафинці, Городенківський район, Івано-Франківська область — 6 червня 1945, Амберг, Американська зона окупації Німеччини) — український громадський і військовий діяч, отаман УСС (1914–1915), отаман УГА (1918–1919), стрийко Романа Шухевича.

Перша публікація спогадів:
Д-р С.Шухевич. «За гетьманських часів в Одесі» // Календар Червоної Калини на 1931 рік.
Друга публікація спогадів:
у книзі Тараса Максим’юка "З Україніки Причорномор’я : книга нарисів та есе". - Одеса : Маяк, 2008.

* * *
Продовження тут: - Одеса 1918 року, у спогадах поліційного коменданта Одеси С. Шухєвича

Comments

[iskatel.livejournal.com]

Да уж, уникальный случай.

[mysliwiec.livejournal.com]

Під керівництвом Волошенкова відбувалося не лише шанування Бєльца ( на прихильних до Волошенкова і його однодумців сайтах як могли, відбріхувалися від версії його самогубства коли розповідали про цю історичну подію відновлення пам"ятника йому на цвинтарі (за допомоги Сурілова і за участі приїхавошго до Одеси з Австрії онука Бєльца).
Волошенков ще фінансував це брехливе дійство: http://mysliwiec.livejournal.com/2692129.html
До речи - хтось з істориків мусить добратися до тої "инструктора туризма школы-интерната для детей-сирот №4 Наталии Копотиенко (в данный момент работает в школе-интернате №5)" щоби фахово пояснити ій, щоб вона більше дітей не дурила і що насправді було так: http://www.73.odessa.ua/.../235-zhazhda-kak-eto-bylo.../

А в карточках на воду була пропечатана норма- 1 відро води в день на людину: http://www.odessitclub.org/.../drozdovsky/polvedra_vody.php Самашедшая жажда, так...

[mysliwiec.livejournal.com]

Сегодня добавил продолжение.

[dzhmil.livejournal.com]

Дійсно, позитивно!

[mysliwiec.livejournal.com]

Сьогодні додав продовження.

древние традиции стукачества

[cancellarius.livejournal.com]

RE: древние традиции стукачества

[magner58.livejournal.com]

Чиє би мичало про стукачєство, а кацапове би мовчало. Лицемірне стерво.

RE: древние традиции стукачества

[cancellarius.livejournal.com]

залепи дуло, герой франкфутский