mysliwiec

Недавно одна моя френдеса писала про жах, який у неї викликає рядок з пісні Окуджави:
«И значит нам нужна одна победа, одна на всех - мы за ценой не постоим».

У совєцьких піснях взагалі можна знайти не одну жахливу річ. Ось, наприклад, куплет пісні з кіна про офіцерів:

От героев былых времен
Не осталось порой имен.
Те, кто приняли смертный бой,
Стали просто землей и травой...

І це не якісь там «врємєнабилінниє», дописемна епоха – це 20 сторіччя.
Чверть віку пройшло, ще жива маса учасників і очевидців подій, а від героїв (!) навіть імен не лишилося, все бильйом поросло.
Та, власне, яка різниця, як звали тих, хто бралбєрлін – русскіє баби народять нових безіменних героїв, яких с путі нєсвєрнуть. І вони й досі тупо пруть цим путьом, і лягають у ДоМбаську землю солдатами номер п’ять і шість, чи їдуть кудись складені штабелями для захоронєнія у братських фурах… Бо виросли на отаких от ґєроічєскіх пєснях, які чудово накладаються на ментальну матрицю русскіх.
Події, які відбувалися на Східноєвропейському ТВД ІІ СВ, і картинки, які малював на цю тему совагітпроп, мали дуже мало спільного. Противник максимально дегуманізувався, зате «нєсокрушимая і лєґєндарная» максимально ідеалізувалася. І з т.з. інтересів Росії це було правильно. Це ми, дурні, пускаємо носом бульбашки та рефлексуємо до нестями на теми доцільності застосування хейтспічу та вислуховування протилежної сторони. У них все було чьотко: чорне і біле – і ніяких напівтонів.
Але як би вони не прилизували дійсність і не приховували свою антилюдську сутність, вона раз за разом вигулькує то в одній фразі, то в іншій. Диявол – у деталях.

* * *

Наскільки чужою для нас була "Вєлікая Атєчєствєнная" свідчить той факт, що в Україні, яка має багатющі пісенні традиції, практично немає сильних, красивих, яскравих пісень про боротьбу з хвашизмом, які б припали народу до душі.

Російською мовою є безліч емоційно насичених, якісних пісенних творів, які реально подобаються росіянам -- і вони їх постійно співають та переспівують, так що навіть ті, хто не жив у совку, їх добре знають, бо вони постійно бовтаються в інформаційному просторі.
Українською я знаю тільки одну гарну пісню "Степом", яка стала народною. Але вона настільки абстрактна, що коли не знати, хто і з якого приводу її написав, то й не здогадаєшся, що це пісня саме про "Велику Вітчизняну". Це був природний, невимушений народний погляд на ту війну -- і він не зафіксував ні крєпкай брані, ні бистирхтанкав, ні ненависті до хвашистів, ні прагнення разґраміць, унічтожиць враґа, ні нєрушимай стєни абарони стальной, а відбив лише безмежну материнську тугу за загиблими за чиїсь імперські амбіції синами -- і більше нічого ...
Та сама ситуація і з "Громадянською війною". Те, що вона не була для нас громадянською, а була окупацією, свідчить відсутність українського фольклору про Красну Армію. Про "Гражданську" нам Блантери-Свєтлови пісні писали на общєпанятнам. Зате є повно красивих, бойових пісень про січове військо, заборонених "визволителями".
Пісня -- це душа народу. Якщо народ вперто не хоче співати і складати про щось пісні, значить душа його те не приймає. Розум можна ввести в оману -- душу -- ніколи.