Когда Путин звонит президенту Турции, в трубке Эрдогана вместо гудков звучит "Sivastopol Marsi".

[mysliwiec]

Когда Путин звонит президенту Турции, в трубке Эрдогана вместо гудков звучит "Sivastopol Marsi".
Так они и не поговорили...

За обозримую историю, из 7 ми попыток захватить "Неприступную крепость Севастополь",- 6 были успешными.
(не получилось только у местной татарской конницы в 1918 году).

Всем остальным "неприступная крепость" в конце концов была сдана.
(тот факт, что потом её отвоёвывали, только лишний раз напоминает о предшествующей сдаче города).
Так было и в Второй Мировой (Великой Отечественной), так было и в той войне, о которой писал Лев толстой, и , может для многих это будет неожиданно, но турки вместе с своими тогдашними союзниками - французами и англичанами, до сих пор заслуженно гордятся своей тогдашней победой и играют этот марш при любом удобном торжественном случае.
Полюбуйтесь:

Севастопольский марш победителей- Sivastopol Marsi

"Mehter - Sivastopol Marsi (La Edri)" (Watch on YouTube)

https://youtu.be/JP5YoB01GQo

«Двуглавая ворона в Крыму».
Карикатура в лондонском журнале «Панч», 29 сентября 1855 года.
Два солдата союзников наблюдают побег двуглавого российского орла. Подпись: «Она сильно получила! Добей ее!»


Тогда, 160 лет назад, украинцы и уроженцы украинских земель действовали как в рядах российской армии и флота, так и на стороне противников России.

На стороне Турции выступила незначительная часть украинцев под командованием казацкого потомка, уроженца исторической Волыни Михаила Чайковского — он же Мехмед Садык-паша и генерал Османской империи атаман Чайка. Многонациональные казацкие части под его руководством довольно успешно действовали в Валахии и Молдавии.

Мехмед Садык-паша (Михаил Чайковский)

Со своей стороны и Российская империя положила тогда в Севастополе украинцев немеряно.
Украинцы составляли до 70% личного состава Черноморского флота, среди известных героев обороны Севастополя украинцами были Сидор Билобров, Андрей Гиденко, Дмитрий Горленко, Федор Даниленко, Иван Демьяненко, Иван Демченко (Дымченко), Федор Заика, Петр Кишка (Кошка), Михаил Мартынюк, Василий Чумаченко, Игнат Шевченко, Макар Шульга.



1904 год. Ветераны той войны, бывшие матросы Черноморского флота, которые были собраны в торжественных мероприятий по случаю 50-й годовщине обороны Севастополя.

1. Реков А.В., 2. Суббота К.Т., 3. Реков М.А., 4. Сарана Т.К., 5. Бульба М., 6. Кривой И.К., 7. Гринько С.Е., 8. Дядик Г.И., 9. Щербаковский И.Т., 10. Руденко П.П., 11. Евтушенко С.Ф., 12. Стукаль М.И., 13. Барабаш А.М., 14. Занудько В.И., 15. Павлюк С.С., 16. Свистун Е.В., 17. Терновский П.М., 18. Фершаль Г.Д., 19. Бороденко Г.М., 20. Черный С.С., 21. Клещ Г.А., 22. Лоик Е.М., 23. Клещ М.А., 24. Константинов А.А., 25. Усатый Ф.И., 26.Дорошенко П.А., 27.Гринько И., 28. Дудниченко П.А., 29.Чуприно С.Е., 30. Смоленский М.Д., 31. Лоик М.М., 32. Калина И.А., 33. Хилобоченко Ф.С., 34. Настобурка Г.Т., 35. Горобец Т.Ф., 36. Череп К.И., 37. Резник Г.М., 38. Смоленский С.Д., 39. Стояненко С.Д., 40. Одношевный Н.И., 41. Топаль Г.Л.

Фото из фондов Музея Шереметьевых

Однозначно русские фамилии - три.
Еще двое-трое — фамилии, возможно, неукраинского происхождения.
Не менее 35-ти мужчин из 41-го (85-90%) — имеют именно украинские фамилии.
(фото и фамилии - отсюда:)

Вот на ком и за счет кого делала Россия свою "крымскую славу".

Comments

[Дмитрий Агафонов (from livejournal.com)]

вроде свыше шести тысяч у чайковского воевало

[mysliwiec.livejournal.com]

В Рос империи забирали в армию больше.

"Россия в этой войне воевала преимущественно украинскими руками — до 50% войска Империи составляли солдаты, матросы и офицеры украинского происхождения, причем матросы-украинцы составляли около 70% Черноморского флота".

[Дмитрий Агафонов (from livejournal.com)]

Это как бы общепринятый факт. ближайший от театра военных действий кадровый резерв. только совсем упоротые его не воспринимают. впрочем это и не повод для гордости- быть мясом для империи. сразу на ум шевченков кавказ приходит

[ju-88.livejournal.com]

Белорусские части не надо забывать. Примерно 40% от личного состава. "Крымнаш"... ага.. 3 раза. Ваш, наш, жыдовский (они его купили кстате), татарский, но точно не московский.

[danieldefo.livejournal.com]

Садык-паша


С турками укро-тюрки - практически один народ.

[mysliwiec.livejournal.com]

Річ у тім, що вже понад століття більшість українських істориків послуговується турецькими хроніками через треті руки. Ще від часу Костомарова й Грушевського ми переважно отримуємо «турецьку» інформацію про Україну то з російських, то з польських, то з німецьких або французьких джерел.
Окрім того, османські літописи – це й чіткі згадки про нашу землю як про «Украйну», чи «Укранью». Так вона фігурує й на багатьох турецьких мапах нового часу .
Навіть у середині вісімнадцятого століття, коли Росія остаточно охрестила нас перед сусідніми країнами «Малоросією», османи нерідко й далі послуговувалися більш відомою їм назвою. Наприклад, коли посол султана Мустафи ІІІ Шегді Осман-ефенді 1757 року добирався до Петербурга, то так описував нашу столицю:
«Київська кріпость стоїть на рубежі сторони «Украньї», Ляської землі, і здавна відомі її міцні фортеці, як оплот безпеки малої «Русіййе» та довколишнього благополуччя…»
Ще цікавіше за століття до султанського посла відгукувався про мешканців нашої столиці й відомий турецький мандрівник ХVII століття Евлія Челебі:
«Самі вони [жителі Києва] — давній народ, а мова їхня ще більш всеосяжна і багата, ніж фарсі, китайська, монгольська та всякі інші. Але вона має схожість з московитською мовою... Але дивно, що всі вони однаково (і руси, і московити) обходяться двадцятьма дев'ятьма буквами».
Певна річ, згадували османи українців як «русів», а самі наші землі – «краєм русів», проте вже якщо і плутали народ «русів» із кимось, то радше з тими ж поляками, ніж із «московитами».
Плутанина в їхніх джерелах – це, взагалі, окрема тема, бо вряди-годи французи для турків могли стати німцями, італійці – французами, а назва «рус» – цілком імовірно могла стосуватися й польської адміністрації в Україні. Принаймні, про це тривалий час в українському, а далі й у західному сходознавстві тривала запекла дискусія, що нічим не завершилася.
Для прикладу цитата про ставлення русів-козаків до московітів із оповіді турецького літописця 17 століття Мустафи Наїми про козацько-російську битву під Конотопом 1659 року:
«Три роки, як московський цар посягає на нас, що й от-от прибере до рук. Передусім він замірився знищити вояків татарських, ловців на ворога. Затим – завоювати краї рабів Ісляму, оскільки ж досі козаки не слухаються його й не скоряються, то післав незчисленне військо на чолі з вельможними боярами здобути фортецю на (наших) кордонах».
Отож загалом чітка ідентифікація українців – це та особливість османських літописних джерел, що найчіткіше опонує імперським дискурсам істориків із сусідніх країн, де нас висвітлюють, самі знаєте як.

Узагалі, в османських хроніках ми можемо нерідко зустріти відверто дружні оцінки щодо Війська Жовтої Тростини. Особливо ж вони посилювалися, коли між українцями й турками укладалися чергові угоди та союзи.
Наприклад, той самий Мустафа Наїма час від часу називає козаків у своїй історії не інакше як: «брати-козаки», а українського гетьмана – «братній гетьман». Це доволі гарно звучить і османотурецькою мовою: «кардаш казаги» та «кардаш гетьмани».
Та, певне, ще гарніше звучить звертання до наших кошових. В оригіналі це буде «садакатлю». Утім, перекладати його можна не менш звучно: і «вірний», і «відданий», і «дружній», і – «вірний», або «щирий друг».

[mysliwiec.livejournal.com]

Так можна сказати про чимало турецьких хронік. Адже мова польських і російських істориків ХVI -ХVIII століть нам уже відома: українці в них – такі-сякі, словом, «грязь Москви», або «варшавське сміття». Натомість геть інше ми прочитуємо в тій-таки «Історії Каманіче» (як називали турки теперішній Кам’янець-Подільський). Скажімо, автор хроніки, описуючи перемовини поляків та османів під містом Бучач 1672 року цитує польських послів, і ті говорять:
«Тим часом козаки Жовтої Тростини, які чотириста літ у підданстві нашому перебували та запопадали, нам почали надокучати. Дорошенко ж, ставши гетьманом, претендує на рівність із нашим королем та своєю поведінкою уподібнюється решті християнських королів…
Хіба не очевидно, скільки лиха нам завдали напасті Жовтої Тростини й те, що Дорошенко зібрав батальйон під крилом у султанського війська його величності могутнього падишаха з роду Османів та, щоб засвідчити свою відданість, під час завоювання кріпості Каманіче дав погуляти рушницям із гарматами, і те, що нині їздить верхи в королівській манері та зі свитою своєю розгулює в палаці воїнів Ісляму, і нам наперекір дійшов до земель, де ми перебуваємо?»

Принагідно нагадати, що османи називали козаків саме Військом Жовтої Тростини. Ця назва згодом потрапила і в європейські історичні видання. Та цікаво, що в «Історія Каманіче» вона переноситься на всіх українців, ще й датує їх польськими підданими з 1272 року.
Зрештою, достатньо пробігтися очима по цитованому фрагменту «Історії Кам’янця», аби навіть із польських уст відчути шанобу османів до українців як до давнього народу. Це підтверджують і їхні вимоги, висунуті до короля Речі Посполитої під час тих же Бучацьких переговорів:
«Надалі не вторгатися й не нападати на країну Украйну, де панував Дорошенко, гетьман козаків Жовтої Тростини, котрі стають вірнопідданими столиці держави його величності падишаха Ісламу, та – на нарід козаків, що під Його, султана, покровом».

Окрім того, османські літописи – це й чіткі згадки про нашу землю як про «Украйну», чи «Укранью». Так вона фігурує й на багатьох турецьких мапах нового часу .
Навіть у середині вісімнадцятого століття, коли Росія остаточно охрестила нас перед сусідніми країнами «Малоросією», османи нерідко й далі послуговувалися більш відомою їм назвою. Наприклад, коли посол султана Мустафи ІІІ Шегді Осман-ефенді 1757 року добирався до Петербурга, то так описував нашу столицю:
«Київська кріпость стоїть на рубежі сторони «Украньї», Ляської землі, і здавна відомі її міцні фортеці, як оплот безпеки малої «Русіййе» та довколишнього благополуччя…»
Ще цікавіше за століття до султанського посла відгукувався про мешканців нашої столиці й відомий турецький мандрівник ХVII століття Евлія Челебі:
«Самі вони [жителі Києва] — давній народ, а мова їхня ще більш всеосяжна і багата, ніж фарсі, китайська, монгольська та всякі інші. Але вона має схожість з московитською мовою... Але дивно, що всі вони однаково (і руси, і московити) обходяться двадцятьма дев'ятьма буквами».
Певна річ, згадували османи українців як «русів», а самі наші землі – «краєм русів», проте вже якщо і плутали народ «русів» із кимось, то радше з тими ж поляками, ніж із «московитами».
Плутанина в їхніх джерелах – це, взагалі, окрема тема, бо вряди-годи французи для турків могли стати німцями, італійці – французами, а назва «рус» – цілком імовірно могла стосуватися й польської адміністрації в Україні. Принаймні, про це тривалий час в українському, а далі й у західному сходознавстві тривала запекла дискусія, що нічим не завершилася.

[mysliwiec.livejournal.com]

Для прикладу цитата про ставлення русів-козаків до московітів із оповіді турецького літописця 17 століття Мустафи Наїми про козацько-російську битву під Конотопом 1659 року:
«Три роки, як московський цар посягає на нас, що й от-от прибере до рук. Передусім він замірився знищити вояків татарських, ловців на ворога. Затим – завоювати краї рабів Ісляму, оскільки ж досі козаки не слухаються його й не скоряються, то післав незчисленне військо на чолі з вельможними боярами здобути фортецю на (наших) кордонах».
Отож загалом чітка ідентифікація українців – це та особливість османських літописних джерел, що найчіткіше опонує імперським дискурсам істориків із сусідніх країн, де нас висвітлюють, самі знаєте як.

До слова, у згаданій оповіді яничарського прихильника Мустафи Наїми росіяни постають і «невірними», і «вояками, якими верховодить шайтан», і «проклятими», і «пилюгою землі».
Натомість в історичному пролозі до опису Конотопської битви, цебто в одному з попередніх розділів своєї хроніки, що стосуються подій 1657 року, літописець геть інакше відгукується про козаків.

Узагалі, в османських хроніках ми можемо нерідко зустріти відверто дружні оцінки щодо Війська Жовтої Тростини. Особливо ж вони посилювалися, коли між українцями й турками укладалися чергові угоди та союзи.
Наприклад, той самий Мустафа Наїма час від часу називає козаків у своїй історії не інакше як: «брати-козаки», а українського гетьмана – «братній гетьман». Це доволі гарно звучить і османотурецькою мовою: «кардаш казаги» та «кардаш гетьмани».
Та, певне, ще гарніше звучить звертання до наших кошових. В оригіналі це буде «садакатлю». Утім, перекладати його можна не менш звучно: і «вірний», і «відданий», і «дружній», і – «вірний», або «щирий друг».

Проте висвітлювати спомини про українців в османських літописах лише як про отакий древній та дружній туркам народ було б надто однобоко та не об’єктивно. Цитовані фрагменти наведені в цій статті передусім для того, щоб читач склав чітке уявлення про османські давні книги як альтернативу російським і польським, що переповнені імперською ідеологією.
Та було б зовсім не об’єктивно бодай побіжно не згадати й про інші характеристики хроністів. Так той же Евлія Челебі знайомить свого читача з козаками таким чином:
«Уступивши в їхню країну в середині місяця мухаррема 1068 (кінець жовтня 1657) року, ми проїжджали по ній з молитвами; «О господи, урятуй нас від їх злості! Амінь!» Тому що одного дня, під час війни за фортецю Азів, я, нікчемний, схопив горе від цих лиходіїв і бачив, як вони б'ються...».
Сам же цей розділ своєї книжки Челебі назвав: «Про характер бунтівних козаків, або ж бритоголового народу».
І річ не в тому, що опис Евлія Челебі робить навіть честь козакам. Зрозуміти його можна тільки в контексті решти хронік. А вони, м’яко кажучи, не завжди сповнені славослів’я щодо наших предків. Скажімо, згаданий Наїма, описуючи взяття запорожцями Синопа, вже не шкодував на них негативних епітетів: і «пси», і «прокляті», і «невірні», і «мерзенні», і «грабіжники».

Хоча цьому ж літописцю належить і найвідоміший вислів про козаків, який облетів чи не кожну відому працю з вітчизняної історії:
«Можна з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті».

[danieldefo.livejournal.com]

Наприклад, той самий Мустафа Наїма час від часу називає козаків у своїй історії не інакше як: «брати-козаки», а українського гетьмана – «братній гетьман». Це доволі гарно звучить і османотурецькою мовою: «кардаш казаги» та «кардаш гетьмани».

Так это естественно, поскольку укро-тюрки - братский к туркам народ.