Шоймер Ізраель, або Сторожа України

[mysliwiec]

Колись давно, ще в совєцькій Одесі я добирався вночі з побачення до рідної общаги. Ну, було діло... Та я не про те, власне...

І от серед нічного, вщент зрусифікованого, міста раптом почув прекрасну соковиту українську мову. По бруківці, між заплетених виноградом стін йшли двоє чоловіків і про щось розмовляли.

Я вже геть не пам'ятаю про що була та розмова, але я просто йшов за ними як та миша із мультика про Чіпа і Дейла, яка чула запах сиру.

Давно я пропустив поворот на свою вулицю Комсомольську ( тепер знову Старопортофранківську), а сили відірватися від того чистого джерела української мови не було..

Це зараз я вже розумію що слово - то найсильніший вплив і наймогутніша зброя у світі.

Спочатку було Слово і Слово було Бог.

Світ творений Словом а не силою, капіталом, чи індустрією.

У вдячному єврейському псалмі співається про шоймера (оборонця), який ніколи не засне, не злякається і захистить Ізраїль.

Ізраїль відбувся як держава саме тоді, коли одна людина примусила вивчити івріт цілу націю, яка розмовляла мовами всього світу. І тепер в обороні народу стоїть їхня мова, яка була зовсім зникла і знову відродилася і не засне і не злякається ніколи.

В основі багатовікової агресії Московського Ординського Улусу проти України, його ненависті і цієї війни, якраз лежить мова.

Пошкреби самого інтелігентного і просунутого жителя Московії - і, з-під культурних нашарувань університетської освіти і поезії срібного віку, вилізе наколка "Разгаварівай па-чєлавєчєскі, хахол!"

Ви думаєте, що росіяни не здатні вивчити українську мову, тому не розмовляють нею, навіть проживши в Україні по тридцять років? Здатні. Коли треба отримати грін карту чи вид на проживання в клятій Гейропі, то вивчають прокляту англійську і німецько-хвашистську мову аж бігом. А тільки стає питання про українську (білоруську також. Сябри знають), то весь інтелект ніби кудись зникає. Як у другокласника перед дошкою.

Краще бути згвалтованою ніж українізованою - це їхній принцип і основа співіснування з нами. Альтернативи для них не існує. Або ми перейдемо на російську, або нас уб'ють. Різними способами.

Можна швидко - залпами Граду із-за кордону, а можна повільно, але не менш ефективно - повзучою русифікацією. І, хоч в другому випадку міста і села не будуть вкриті гниючими трупами, але українців там також не залишиться.

Так як сталося на Кубані, куди перебралися запорожські козаки- сіль землі і нації української. А тепер їхні нащадки, російськомовні "казачкі" з українськими прізвищами, приїздять на Донбас "убівать хахлов".

Захистом України є не тільки артилерія, ракети і армія, і не тільки добровольчі батальони із волонтерами, а в першу чергу українська мова.

Не вихолощена, максимально спрощена і примітизована щоб наблизити її до російської, а багата і красива. Так як я чув тоді в Одесі. Із своїми гарними словами і зворотами.Із перлинами, такими як - розгардіяш, шарварок, замурзаний, бешкетник, подружжя, чимало, олія, смар, олива, мастило, обрій, небокрай, кохання, шкереберть, дошкуляти, міркувати, ну і нехай щастить врешті-решт ! )))

А фраза українських військових розвідників в прямому ефірі про те, як вони "нишпорили в запіллі, чигали в шелягах і, аби не панькатися, зметикували і, крадькома, налаштували тенета в манівцях на царині, в які, врешті решт, спірвали якесь велике кацапське цабе, і наразі човгають домів навпрошки чагарями проз кавунове бадилля, з цим недорікуватим покидьком у лантусі" начисто вирубає кацапських шифрувальників.

От зараз згадайте і напишіть українські слова-перлини, яких ординці не зрозуміють, або яким немає відповідників в російській мові.

Бережіть їх, не забувайте, вживайте і вчіть дітей.

Тільки мовою твориться український світ. І напівміри і угодовство тут неприпустимі.

По аналогії із крилатим виразом "скромність - найкоротший шлях у невідомість" - "російськомовність - найкоротший шлях до зникення українців".

Дивно і трошки соромно спостерігати за тим, як україномовна жіночка переходить на спілкування російською із такою ж україномовною жіночкою в маршрутці чи на базарі.

А коли ведучі телепрограм вперто "штокають" і "какають"(при цьому "гекаючи по полтавськи) до україномовних гостей і учасників шоу,то це взагалі за гранню добра і зла. Скільки можна нас у себе вдома принижувати?!

Гей,алльоу! У нас тут Україна чи вже Малоросія?! Ви реально задовбали!

Оце і є та сама повзуча русифікація, яка починається із запопадливого переходу на російську в спілкуванні між українцями, а закінчується сепаратистами, окупованими територіями і качам, яке пливе по містах і селах України.

Не треба примусової українізації.

Це лякає зросійщених попереднім колоніальним життям українців. Потрібна дерусифікація. Постійна і всюди.Запустити зворотній процес нищенню нашого народу як народу. Бо народ визначається не місцем проживання а своєю мовою.

Треба не заважати природній українізації..

Просто віддавати дітей в українські садочки і школи. Просто українцям розмовляти між собою українською.

Нас в Україні абсолютна більшість, тому все стане на своє місце. Не за рік чи за два, а от за десять точно. І тоді ніяка Орда нічого не вдіє.

Бо на сторожі коло них поставлю Слово!, - говорив Пророк української нації.

Він знав що казав, бо Слово дійсно ніколи не засне і не злякається.

Аби лиш ми не заспали, не злякалися і використовували свою Божественну Зброю, своє Слово в обороні України.

І для нас, при всій нашій толерантності, лагідності і терпимості, це Слово було, є і має буде українським!


P.S. Хоча ,після наших кіборгів і героїчних добробатів,міф про українців як сумирних телят уже не актуальний.

Українське Слово- це слово воїнів,героїв і шляхетних лицарів.

І для цього не треба красти чужу історію і вигадувати побрехеньки про "пабєду" і "дєдиваєвалі"..

Досить просто вслухатися в прості українські слова- "Слава Україні! - Героям слава!"

Автор Сашко Лірник


Бо фраза українських військових розвідників в прямому ефірі про те, як вони -
"нишпорили в запіллі, чигали в шелягах і, аби не панькатися, зметикували і, крадькома, налаштували тенета в манівцях на царині, в які, врешті решт, спірвали якесь велике кацапське цабе, і наразі човгають домів навпрошки чагарями проз кавунове бадилля, з цим недорікуватим покидьком у лантусі"
начисто вирубає кацапських шифрувальників.

Comments

[Владимир Максимов (from livejournal.com)]

Такая "прекрасная" мова, но почему-то распространяется в сугубо в принудительном порядке.
И ужасно боится свободной конкуренции, поскольку знает, что в таком случае просто исчезнет за пару десятков лет.
Да и по количеству комментариев видно насколько популярен автор пишущий подобные посты.

[mysliwiec.livejournal.com]

"Я написал, что если русская культура играет теперь неестественную роль культуры всероссийской, то «причина, главным образом, в вековом насилии и бесправии». ...

П. В. Струве с легким сердцем констатирует, что теперь в Киеве «нельзя быть участником культурной жизни, не зная русского языка», и думает, будто «участок» тут ни при чем, а между тем это великая ошибка. Напротив, все дело в участке и в его многовековом усердии. Вот как рассказывает об этом усердии известный украинский историк, проф. М. Грушевский: «Покончив с политической особностью Украины, правительство не удовлетворилось этим: оно решило стереть и уничтожить также и проявления ее национальной жизни, и даже особенности украинского национального типа. Начиная с Петра I для украинских изданий вводится цензура, имевшая целью привести их к единообразию в языке с изданиями великорусскими. Руссифицируются украинские школы. Вводится великорусское произношение в богослужении. Всякие проявления украинского патриотизма ревностно преследуются и подавляются».

Но зачем заглядывать так глубоко в старину! Вот перед нами новейшее время: с половины прошлого столетия замечается в России подъем украинского движения — и тотчас же начинается сверху ревностная борьба против «хохломании» и «сепаратизма». В 1863 г. министр Валуев провозглашает: «Не было, нет и быть не может украинского языка» — а в 1876 г. издан был указ, просто-напросто воспретивший украинскую культуру. Отныне разрешалось печатать по-украински только беллетристику да стишки и разыгрывать пьесы в театре; что касается до газет, журналов, серьезных книг и статей, лекций, проповедей и т. п., — все это было воспрещено, а об украинской школе и говорить нечего. Что же удивительного, если на этом поле, начисто опустошенном и распаханном усилиями урядника, с такой легкостью и вне всякой конкуренции взошли посевы той культуры, которую урядник, по крайней мере, терпел?
И ничуть ее пышный расцвет в Киеве не доказывает, что дело исключительно в ее собственной мощи, что она и без помощи урядника все равно заглушила бы все соседние ростки и воцарилась единодержавно. Напротив. П. В. Струве сам не будет спорить против того, что если бы вместо указа о воспрещении украинской культуры явился в 1876 г. указ о разрешении вести на украинском языке преподавание в школах и гимназиях, то уважаемому публицисту вряд ли пришлось бы теперь так победоносно констатировать, что в Киеве без русского языка нельзя быть культурным человеком.

Что в Киеве, то было и повсюду. Всюду на окраинах русская культура появилась только после того, как земский ярыжка расчистил ей дорогу, затоптав сапожищами всех ее конкурентов. На Литве с 1863 года были запрещены польские спектакли, польские газеты и даже польские вывески, а литовцам запретили печатать литовским алфавитом что бы то ни было, даже молитвенники. Воспрещены были спектакли на еврейском жаргоне (еврейских актеров заставляли играть «по-немецки»), и до начала этого века не разрешали ни одной газеты на жаргоне. Тоже или почти то же происходило на Кавказе, и только потому П. В. Струве имеет ныне возможность записать и Тифлис в перечень городов, завоеванных русскою культурой. Точнее, куда точнее было бы сказать: «Завоеванных урядником для русской культуры».

... зачем игнорировать историю и уверять, будто все обошлось без кулака и будто успехи русского языка на окраинах доказывают внутреннее бессилие инородческих культур? Ничего эти успехи не доказывают кроме той старой истины, что подкованными каблучищами можно втоптать в землю даже самый жизнеспособный цветок."


1912 год
О языках и прочем
Владимир (Зеев) Жаботинский.

[belenky.livejournal.com]

Варто також Ірландію вспам'ятати. З отриманням незалежності у 1920 році усі уряди Ірландії вкладують чимало сил та грошей у вивчення усим населенням ірландської кельтскої мови. Хоча усе населення говорить англійською.
Нащо?
Нащо в Ізраїлі іврит, коли усе населення знає англійську?
Нащо Україні український, коли усі знають російську?

[mysliwiec.livejournal.com]

Тут цитата з Жаботинського: http://mysliwiec.livejournal.com/2389737.html?thread=15049449#t15049449


Ось ії продовження:

"Дальше следует у г. Струве аргумент, который странно даже слышать из уст такого вдумчивого, совсем не шаблонного писателя и мыслителя: «Постановка в один ряд с русской культурой других, ей равноценных, создание в стране множества культура так сказать, одного роста, поглотит массу средств и сил, которые при других условиях пошли бы не на национальное размножение культур, а на подъем культуры вообще». Такое «размножение культур» будет «колоссальной растратой исторической энергии населения Российской Империи». Это, да простит глубокоуважаемый автор, песня старая, петая, перепетая — и отпетая. Теперь от нее даже непрошибаемые социал-демократы отказались.

Самое лучшее, самое прекрасное в мировой культуре — это именно ее многообразие. Каждая историческая нация внесла в нее свои особые, неподражаемо-своеобразные вклады, и в этом бесчисленном множестве форм, а не в количестве результатов и заключается главное богатство человеческой цивилизации.

Если бы маленький двухмиллионный народ, населяющий Норвегию, послушался во время оно советов г. Струве и, вместо того чтобы «тратить» силы на создание собственной культуры, записался в немцы, — то в учебнике немецкой словесности числилось бы несколькими именами больше, но за то не было бы на свете того совершенно своеобразного, особенно благоухающего, индивидуально ценного божьего букета, который называется норвежской литературой. Да и нельзя никак противопоставлять «размножение культур» «подъему культуры вообще». Ибо с равным правом (а по-моему с большим) можно сказать, что «культуры вообще» нет, что это абстракция, ибо конкретно существуют (если, конечно, не считать машин и прочей мертвой утвари) только отдельные культуры отдельных наций. И это значит, что отдельная личность, участвующая в создании культуры, будь это поэт, философ, ученый или политик, может наилучше развить и использовать свои творческие силы, наиполнейшим образом sich ausleben только в родной среде, в родной обстановке и атмосфере, где все хотя не осязаемо, но ощутимо пропитано родными соками. В чужой обстановке значительная часть творческих сил уходит на преодоление какого-то естественного трения, хотя бы иногда неосязаемого, и потому результаты такого творчества меньше и беднее. С этой точки зрения стоит (даже в интересах «подъема культуры вообще») потратить много сил и много лет на создание особой бурятской или якутской культуры, чтобы создать обстановку, в которой потом бурятские и якутские таланты разовьются лучше, полнее и с большею пользой для человечества, чем развились бы в «общерусской» среде, созданной и пропитанной влиянием других наций. Раздробление сил, «растрата энергии» тут с лихвою будут возмещены впоследствии интенсификацией творчества в отдельных национальных коллективах.
Если тут есть «обособление». то это обособление законное, необходимое: так «обособляется» художник, когда затворяется в своем кабинете, убранном по его вкусу, никого к себе не впускает — и пишет прекрасное произведение на радость и пользу всем людям".

[brave-deer.livejournal.com]

чудовий допис. Багато "видатних" українських діячів теж на цю хворобу (селективний лінгводибилізм на українську) страждать.
Андрюша Шевченко, той навіть італійську примудрився вивчити (жінка заставила) - а от мову батьківщини нє асіліл.

[mvg1018.livejournal.com]

Патамуша, Андрюша, истиннарускечилавек без пиздюлины ничиво ниделаит!