![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про "некультурну" й "відсталу" українську.
Автор Oleksa Shkatov
Деякі товариші полюбляють переконувати нас у величі, могутності і безальтернативності російської мови і літератури (зараз нас цікавить остання як складова культури).
Мовляв, солов'їна наша така недорозвинута, все життя тіки й тащиться десь в хвості світового (читай -- європейського) культурного процесу. І наукового теж -- це обов'язково, бо як же ви, смішні грічкосії, перекладете "бісектрису", "логарифм" та "форсунку" на свій недолугий селюцький діалект.
В ньому і слів нормальних нема. Не те, шо в російській.
Російська -- то моща, завжди на піку прогресу, завжди в контексті. Багатство словотворення -- у-у-ух!
Через неї ми дізнаємося останні новини в научно-культурному світі, без її безцінної літератури та неперевершених перекладів ми пропадемо в багні жирних, але провінційних українських чорноземів. Не можна такий теплий, ламповий, знайомий з дитинства культурний пласт, без якого нічого і нема, секір-башка.
Так завжди було: спочатку велика російська, потім малороська. Це преамбула.
Так от, про перекладну літературу.( Read more... )
А відсталою українською, у провінційному Києві, Дюймовочка вперше з'явилася 1873-го у перекладі Михайла Старицького. Звали її тоді Цалинка (цаль -- дюйм).
Потім, 1918-го, з'явилася "Мизиночка" Марії Грінченко. А далі вже, за радянських часів -- "Дюймовочка".
Ну, з Грінченко зрозуміло, там вже австрійський генштаб попрацював. А от як Старицький викрутився, не уявляю. Бо, як всім відомо, української мови тоді ще не існувало.
Ілюстрація: Вільгельм Педерсон, 1848.
Автор Oleksa Shkatov
Деякі товариші полюбляють переконувати нас у величі, могутності і безальтернативності російської мови і літератури (зараз нас цікавить остання як складова культури).
Мовляв, солов'їна наша така недорозвинута, все життя тіки й тащиться десь в хвості світового (читай -- європейського) культурного процесу. І наукового теж -- це обов'язково, бо як же ви, смішні грічкосії, перекладете "бісектрису", "логарифм" та "форсунку" на свій недолугий селюцький діалект.
В ньому і слів нормальних нема. Не те, шо в російській.
Російська -- то моща, завжди на піку прогресу, завжди в контексті. Багатство словотворення -- у-у-ух!
Через неї ми дізнаємося останні новини в научно-культурному світі, без її безцінної літератури та неперевершених перекладів ми пропадемо в багні жирних, але провінційних українських чорноземів. Не можна такий теплий, ламповий, знайомий з дитинства культурний пласт, без якого нічого і нема, секір-башка.
Так завжди було: спочатку велика російська, потім малороська. Це преамбула.
Так от, про перекладну літературу.( Read more... )
А відсталою українською, у провінційному Києві, Дюймовочка вперше з'явилася 1873-го у перекладі Михайла Старицького. Звали її тоді Цалинка (цаль -- дюйм).
Потім, 1918-го, з'явилася "Мизиночка" Марії Грінченко. А далі вже, за радянських часів -- "Дюймовочка".
Ну, з Грінченко зрозуміло, там вже австрійський генштаб попрацював. А от як Старицький викрутився, не уявляю. Бо, як всім відомо, української мови тоді ще не існувало.
Ілюстрація: Вільгельм Педерсон, 1848.
