Патріархат-рейдер-шахрай

2011-го року Тиждень опублікував матеріал про походження Московського партірархату. Сьогодні, коли знову в центрі суспільної уваги тема автокефалії української Церкви, ця стаття має неабияку актуальність
(Матеріал друкованого видання
№ 6 (171)
від 11 лютого, 2011)


Не лише підпорядкування Москві Київської митрополії, а й сама поява Московського патріархату були далекими від поняття «канонічності», й супроводжувалися шантажем та підкупом

Привид «канонічності»

Головним аргументом боротьби з альтернативними православними церквами представники Московського патріархату називають власну «канонічність» та їхню «неканонічність». Наприклад, відповідаючи на запитання щодо можливого примирення із Київським патріархатом, Патріарх Кіріл напередодні минулорічного літнього візиту заявляв: «Що стосується питання примирення Української православної церкви Московського патріархату та Київського патріархату, то якраз слово «примирення» тут не зовсім підходить. Примирити кого з ким? Є 15 помісних православних церков, жодна з них не визнала розкольницької церк­­ви пана Михайла Антоновича Денисенка (Патріарх Філарет. – Ред.). Примирення можливе лише за умови, якщо ця людина звернеться в лоно Матері-Церкви, з усвідомленням своїх помилок і публічно покається».

Тим часом прихильники КП категорично не сприймають такого аргументу і вважають себе спадкоємцями Київської митрополії, яка завжди перебувала в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом, а до Московського була прилучена у досить специфічний спосіб. З огляду на це варто звернутися до історії та з’я­­сувати, з одного боку, як з’явився сам Московський патріархат, і з іншого – як під його юрисдикцію потрапила Київська митрополія, яка, до речі, існувала вже тоді, коли на території сучасної Білокам’яної не було жодної християнської церкви.

Сваволя шантажу

Усе розпочалося з того, що у 1299 році тогочасний митрополит Київський Максим утік із «неспокійного Києва» до російського Володимира над Клязьмою. А його наступник Петро 1325-го перебрався уже до Москви. При цьому, щоправда, відмовлятися від титулу «Київського» ані вони, ані їхні наступники не збиралися, оскі­­льки в такому разі втратили б власну легітимність. Усе змінилося лише через століття. Хоч як парадоксально це виглядає, але свою автокефалію псев­­до-Київська (Московська) митрополія здобула менш канонічно, аніж сучасний «розкольницький» Київський патріархат.

Відбулося це так: ( Read more... )

* * *

2013


Ще одна стаття про це:
Історія і сучасність українського православ'я. СТАТИСТИКА

* * *

Канонические аргументы, благодаря которым Московская церковь признала Грузинскую, полностью подходят к сегодняшней ситуации с Украиной:

1)
"Выписка из журнального определения Священного Синода при Святейшем Патриархе Московском и всея Руси от 19 ноября 1943 года №12

( Read more... )

( Read more... )

Вы спросите - где границы Русскаго Міра, какую землю руские уже считают своей?

Вы спросите - где границы Русскаго Міра, какую землю русские уже считают своей и куда русский человек тащит за собой весь этот Русский Мір?
Художник Василий Верещагин не только рисовал, он еще и сам лично в Самарканде из-за крепостной стены с удовольствием отстреливал узбеков как "куропаток" или "зайчиков", и писал:

-«Там, где наш солдат косит сено, а казак поит своего коня, земля, хоть и завоеванная нами, еще не вполне наша.
Но там, где пашет наш крестьянин,—там Россия»



* * *
"...Атакующие часто беспокоили нас и в перерывах между штурмами: подкрадутся к гребню стены в числе нескольких человек, быстро свесят ружья и, прежде чем захваченные врасплох солдатики успеют выстрелить, опять спрячутся, так что их выстрелы нет-нет да и портили у нас людей, а наши почти всегда опаздывали и взрывали только землю стены.
Меня это очень злило, я подолгу стаивал с ружьем наготове, ожидая загорелой башки, и раз не удержался, чтобы не прибавить крепкое словцо...

На новом нашем обсервационном пункте мы расположились отлично. Казак мой, разыскавший меня и не захотевший отстать «от барина», был послан за бывшими у меня сигарами, а Назаров велел принести хлеба и водки. Закусили и закурили по сигаре — что за роскошь! Сигары произвели такой живительный эффект, что я купил еще ящик и роздал по всем ближним постам — везде задымили. Тут принесли нам всем щей и мы подкрепились; это после утреннего стакана чая, да еще недопитого, было мне на руку. Назаров со всею своею командою расположился в тени сакли, а я с охотниками держался больше на стене, где тешился стрельбою — нет-нет да и имеешь удовольствие видеть, как упадет подстреленный "зайчик"...

Помню, я застрелил тут двоих из нападавших, если можно так выразиться, по-профессорски.
«Не торопись стрелять, — говорил я, — вот положи сюда ствол и жди»;
я положил ружье на выступ стены; как раз в это время халатник, ружье на перевес, перебежал дорогу перед самыми воротами; я выстрелил, и тот упал убитый наповал.
( Read more... )

А ми бідуємо, що у нас погано...

Покі ми бідуємо, що у нас так погано,
в Одесі вже не перше десятиріччя азербайджанці монополізували торгівлю овочами.
Поряд з Привозом у бік Молдаванки, вони спочатку торгували з вантажівок що стояли вздовж тротуару, зараз вже розбудувалися, побудували ряд павільонів де вони продають мішками-сітками картоплю, цибулю, моркву, капусту, помідори огірки...
Скуповуються у них чи просто одесити, чи власники кафе-ресторанів.
Влітку, херсонські кавуни по всій Одесі вздовж доріг, продають не мешканці херсонщини, а ті самі азербайджанці.
Торгують чи самі, чи наймають місцевих.
Напевно у них в Азербайджані життя набагато гірше, ніж у нас і тому їх так багато в Одесі?
А ми бідуємо що у нас погано...