![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Навіть простітутки говорять тільки по русськи, признають себе русськими й сміються з українського.
"З кождим днем росте до нас любов наших любих, милих братів - рус/с/ьких. Палка, непереможна, надзвичайна любов! "
100 років тому:
Рус/с/ька буржуазія, розуміється, не могла помиритися з істнуванням української держави, з національними її формами. Та це таки, дійсно, був якийсь абсурд: увесь устрій держави - буржуазний; усі урядові й державні апарати передано буржуазії; сама буржуазія вся - руська; а держава через щось називається українською, мова в Уряді й у всіх буржуазно-урядових інстітуціях повинна бути українська.
З усього кабінета міністрів один чи два міністри знали українську мову, останні ж чули її тільки в малоросійських спектаклях. Сама "верховна влада", емблема, так сказати, національно-українського характеру держави, гетьман, теж по українськи говорити не вмів. Все оточення його, "двір", складалось з руської "забубенної" офіцерні, яка істинно-рус/с/ькими словами лаяла й висміювала й українську державу, й українську мову, й усе українське.
По міністерствах вищі керуючі посади було, цілком натурально, засажено людьми відповідними до нового ладу. А цими людьми були старі рус/с/ькі бюрократи, які здебільшого ніколи зовсім не чули української мови, бо тільки тепер опинились на Вкраїні. І вони раптом повинні були писати, говорити й робити доклади своїм міністрам, які теж не вміли по українськи, на чужій і здавна непризнаній ними мові.
Розуміється, це був абсурд.
Але"скачи, враже, як пан каже". Пан-німець наказував скакати по українськи, от-то ж треба було хоч удавати, що скакаєш.
Але, удаючи скакання по українськи, й буржуазія й бюрократія робили в той же час усі заходи, щоб переконати пана, що це - абсурд, безглуздя, що національна-українська держава така "як у людей" - абсолютно неможлива. І представляли йому наочні життєві докази: всі порядні, багаті, приличні люди - не українці, а рус/с/ькі, або євреї, або поляки. Всі "культурно-творчі сили краю"- не українці. Всі знавці державного, адміністративного управління - не українці. А з кого складається те товариство, в якому мають собі спочинок і розвагу німецькі офіцери по своїй тяжкій праці охорони ладу й порядку в краю? З не-українців. Чиї жінки дають змогу німецьким офіцерам легче терпіти розлуку з своїми власними жінками? Не-українців. Яка мова панує скрізь на улицях, в приличних домах, маґазінах, ресторанах? Неукраїнська.
Так хіба ж не абсурд українська державність? І хіба вона, рус/с/ька буржуазія, потерпить, щоб ця ненормальність тяглася й тоді, як буде вичищено всю Росію від большевиків і влада в усій Росії перейде до неї, до буржуазії так само як на Україні? ...
Дійсно, все навкруги було неукраїнське, всі "приличні люди", з якими можна поговорити - не-українці.
Навіть законні й незаконні простітутки по буржуазних салонах, по шантанах і просто на улицях, і ті говорять тільки по рус/с/ьки, признають себе рус/с/ькими й сміються з українського.
Але що робити: Берлін признав українську державу, Берлін робив з нею мир, Берлін хотів, щоб вона була національна й демократична, Берлін, словом, хотів доказати, що він не ламає права самоозначіння народів і не несе з собою реакції, як то говорили мілітарні вороги його.
Отже, хоч воно й самим німецьким представникам Берліну на Україні видно, що абсурд, але треба до якогось часу... удавати. що скакаєш так, як Берлін каже.
І удавали.
Німецький ґенеральний штаб весь час рішуче й катеґорично заявляв, що Україна повинна, бути самостійною, незалежною й безумовно-демократичною державою.
Німецько-гетьманський Уряд бив себе в груди й присягався, що він іменно й є оттой щиро-національний і безумовно-демократичний Уряд самостійної, незалежної. суверенної, дорогої, великої української держави.
Гетьман розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб ще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого "наслідника престола" українській мові. За вчителя було взято якогось рус/с/ького офіцеришку Блаватного, що вмів по українськи,1 жулика й чорносотенця.
Всі міністри, всі, гутніки присягалися, що через три місяці вони всі заговорять по українськи й навіть на засіданнях так говоритимуть. А що до нижчих урядовців, то їм катеґорично було заявлено, щоб через три місяці всі заговорили по українськи. Хто не заговорить, той буде позбавлений посади.
І це заявлялося з такою пресерйозною міною, що бідні рус/с/ькі чиновнички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання рус/с/ької реакції по українськи...
Хоч воно й декларувалося, що державною мовою на Україні є тільки українська мова, а тим часом вища судова інстітуція, Сенат, більшостю голосів постановила, що й рус/с/ька мова повинна вважатися державною мовою.
Хоч воно ніби малося українську національну армію формувати, а тим часом усі українські частини, складені з національно-свідомих полонених і инчих елементів, енерґічно розформовувались і розпускались. Замісць них складались офіцерські рус/с/ькі кадри.
Хоч заявлялось, що на провінції також повинна скрізь українська мова бути урядовою, а тим часом ... настановлено відомих істино-рус/с/ькнх людей.2
... З Росії вже хмарою сунула всяка чорна, сіра й жовта рус/с/ька сотня; поїзди, набиті так званими "фаховцями" без перестанку звозили цю гидь на Україну.
Я приведу тут виривок з одної своєї статі, поміщеної в "Робітничій Ґазеті", для виразніщої характеристики тодішнього моменту.
"З кождим днем росте до нас любов наших любих, милих братів - рус/с/ьких. Палка, непереможна, надзвичайна любов!
Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину; міняють призвища; з риском попастися в руки совітських властей перебіраються через українсько-російський кордон; записуються навіть в українське підданство, підроблюють пашпорти, все те роблять тільки для того, щоб добратися до України.
Іменно, "добратися", допастися, всмоктатись, вгризтись у тіло нашої молодої Держави.
Цілі потоки братів-рус/с/ьких, братів-малоросів, братів підроблених, сфальшованих українців пливуть на нашу землю.
Гемороїдальні, випробовані, патентовані знавці поліцейсько-жандармського режиму; забраковані кандидати в царські міністри; недорозстрілені недобитки імператорського двору; зажурені, висхлі від туги з торбосхожими черевами колишні поліцмейстри, ґубернатори, сенатори; тощі публіцісти всяких рептілій; поети з моноклями, з гнилятинкою; одставні лідери ріжних воздихающих за реакцією партій; жваві спекулянти з акулячими пащами.
Як висхлі з голоду, люті, пекучі блощиці, сунуть і обсипають нас ці виборні, кваліфіковані екземпляри найчорнійшої реакції.
Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синіми губами, обсіли щердо розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчанням, що мороз іде по всій Україні.
Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку.
Треті, набравшись сил, піджививши недокровні ноги, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть.
Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок.
А лідери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи зав'язують вузлики, протягують ниточки, мотуз'я, шворки, оплутують, забивають кілки - словом, жваво, заклопотано, з веселою надією в серці роблять підготовчу роботу.
Правда, вони всі роблять підготовчу роботу. Вони всі так жагуче, так неподільно люблять Україну, що ні за що не хотять відділити її від нєдєлімої.
І в відповідний час,.. вони всі, ці любі брати, всі отсі акули, лідери, поліцмейстери, журналісти, міністри, всі разом, дружно, з співом "Боже, Царя храни!"... ухопившись за підготовані лідерами мотузочки, потягнуть підготовану, оплутану, безсилу, безпомічну Україну в обійми антанто-монархічної, єдіної, нєдєлімої тюрми....
От-така була підготовча любов "культурно-творчих сил" до "дорогої всім України".
[1] Цей "воспітатель", ад'ютант і один з гофмейстерів гетьманського "двору" в осени 1919 р. був посажений австрійською поліцією в тюрму по підозрінню в крадіжці мілліона корон у віденського банкира.
[2] Наприклад, самі призвища ґубернських і повітових старост були переважно такі: Малахов (чернигівський), Дємєнтьєв (верхнєдніпровський), Комаров (павлоградський), Ключніков (олександрівський), Кудрянов (словяносербський), Харатаєв (маріупольський), Тєрєнтьєв (херсонський), Вєрєщаґін (єлисаветський), Плєщєєв (харьківський), Ґріґорьєв (ахтирський), Ящєв (ізюмський), Іґнатьєв (сумський), Кісєльов (кам'янецький), Соловйов (летичевський) і т. д. і т. д.
100 років тому.
Володимир Винниченко. Відродження нації. Частина ІII.
100 років тому:
Рус/с/ька буржуазія, розуміється, не могла помиритися з істнуванням української держави, з національними її формами. Та це таки, дійсно, був якийсь абсурд: увесь устрій держави - буржуазний; усі урядові й державні апарати передано буржуазії; сама буржуазія вся - руська; а держава через щось називається українською, мова в Уряді й у всіх буржуазно-урядових інстітуціях повинна бути українська.
З усього кабінета міністрів один чи два міністри знали українську мову, останні ж чули її тільки в малоросійських спектаклях. Сама "верховна влада", емблема, так сказати, національно-українського характеру держави, гетьман, теж по українськи говорити не вмів. Все оточення його, "двір", складалось з руської "забубенної" офіцерні, яка істинно-рус/с/ькими словами лаяла й висміювала й українську державу, й українську мову, й усе українське.
По міністерствах вищі керуючі посади було, цілком натурально, засажено людьми відповідними до нового ладу. А цими людьми були старі рус/с/ькі бюрократи, які здебільшого ніколи зовсім не чули української мови, бо тільки тепер опинились на Вкраїні. І вони раптом повинні були писати, говорити й робити доклади своїм міністрам, які теж не вміли по українськи, на чужій і здавна непризнаній ними мові.
Розуміється, це був абсурд.
Але"скачи, враже, як пан каже". Пан-німець наказував скакати по українськи, от-то ж треба було хоч удавати, що скакаєш.
Але, удаючи скакання по українськи, й буржуазія й бюрократія робили в той же час усі заходи, щоб переконати пана, що це - абсурд, безглуздя, що національна-українська держава така "як у людей" - абсолютно неможлива. І представляли йому наочні життєві докази: всі порядні, багаті, приличні люди - не українці, а рус/с/ькі, або євреї, або поляки. Всі "культурно-творчі сили краю"- не українці. Всі знавці державного, адміністративного управління - не українці. А з кого складається те товариство, в якому мають собі спочинок і розвагу німецькі офіцери по своїй тяжкій праці охорони ладу й порядку в краю? З не-українців. Чиї жінки дають змогу німецьким офіцерам легче терпіти розлуку з своїми власними жінками? Не-українців. Яка мова панує скрізь на улицях, в приличних домах, маґазінах, ресторанах? Неукраїнська.
Так хіба ж не абсурд українська державність? І хіба вона, рус/с/ька буржуазія, потерпить, щоб ця ненормальність тяглася й тоді, як буде вичищено всю Росію від большевиків і влада в усій Росії перейде до неї, до буржуазії так само як на Україні? ...
Дійсно, все навкруги було неукраїнське, всі "приличні люди", з якими можна поговорити - не-українці.
Навіть законні й незаконні простітутки по буржуазних салонах, по шантанах і просто на улицях, і ті говорять тільки по рус/с/ьки, признають себе рус/с/ькими й сміються з українського.
Але що робити: Берлін признав українську державу, Берлін робив з нею мир, Берлін хотів, щоб вона була національна й демократична, Берлін, словом, хотів доказати, що він не ламає права самоозначіння народів і не несе з собою реакції, як то говорили мілітарні вороги його.
Отже, хоч воно й самим німецьким представникам Берліну на Україні видно, що абсурд, але треба до якогось часу... удавати. що скакаєш так, як Берлін каже.
І удавали.
Німецький ґенеральний штаб весь час рішуче й катеґорично заявляв, що Україна повинна, бути самостійною, незалежною й безумовно-демократичною державою.
Німецько-гетьманський Уряд бив себе в груди й присягався, що він іменно й є оттой щиро-національний і безумовно-демократичний Уряд самостійної, незалежної. суверенної, дорогої, великої української держави.
Гетьман розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб ще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого "наслідника престола" українській мові. За вчителя було взято якогось рус/с/ького офіцеришку Блаватного, що вмів по українськи,1 жулика й чорносотенця.
Всі міністри, всі, гутніки присягалися, що через три місяці вони всі заговорять по українськи й навіть на засіданнях так говоритимуть. А що до нижчих урядовців, то їм катеґорично було заявлено, щоб через три місяці всі заговорили по українськи. Хто не заговорить, той буде позбавлений посади.
І це заявлялося з такою пресерйозною міною, що бідні рус/с/ькі чиновнички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання рус/с/ької реакції по українськи...
Хоч воно й декларувалося, що державною мовою на Україні є тільки українська мова, а тим часом вища судова інстітуція, Сенат, більшостю голосів постановила, що й рус/с/ька мова повинна вважатися державною мовою.
Хоч воно ніби малося українську національну армію формувати, а тим часом усі українські частини, складені з національно-свідомих полонених і инчих елементів, енерґічно розформовувались і розпускались. Замісць них складались офіцерські рус/с/ькі кадри.
Хоч заявлялось, що на провінції також повинна скрізь українська мова бути урядовою, а тим часом ... настановлено відомих істино-рус/с/ькнх людей.2
... З Росії вже хмарою сунула всяка чорна, сіра й жовта рус/с/ька сотня; поїзди, набиті так званими "фаховцями" без перестанку звозили цю гидь на Україну.
Я приведу тут виривок з одної своєї статі, поміщеної в "Робітничій Ґазеті", для виразніщої характеристики тодішнього моменту.
"З кождим днем росте до нас любов наших любих, милих братів - рус/с/ьких. Палка, непереможна, надзвичайна любов!
Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину; міняють призвища; з риском попастися в руки совітських властей перебіраються через українсько-російський кордон; записуються навіть в українське підданство, підроблюють пашпорти, все те роблять тільки для того, щоб добратися до України.
Іменно, "добратися", допастися, всмоктатись, вгризтись у тіло нашої молодої Держави.
Цілі потоки братів-рус/с/ьких, братів-малоросів, братів підроблених, сфальшованих українців пливуть на нашу землю.
Гемороїдальні, випробовані, патентовані знавці поліцейсько-жандармського режиму; забраковані кандидати в царські міністри; недорозстрілені недобитки імператорського двору; зажурені, висхлі від туги з торбосхожими черевами колишні поліцмейстри, ґубернатори, сенатори; тощі публіцісти всяких рептілій; поети з моноклями, з гнилятинкою; одставні лідери ріжних воздихающих за реакцією партій; жваві спекулянти з акулячими пащами.
Як висхлі з голоду, люті, пекучі блощиці, сунуть і обсипають нас ці виборні, кваліфіковані екземпляри найчорнійшої реакції.
Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синіми губами, обсіли щердо розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчанням, що мороз іде по всій Україні.
Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку.
Треті, набравшись сил, піджививши недокровні ноги, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть.
Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок.
А лідери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи зав'язують вузлики, протягують ниточки, мотуз'я, шворки, оплутують, забивають кілки - словом, жваво, заклопотано, з веселою надією в серці роблять підготовчу роботу.
Правда, вони всі роблять підготовчу роботу. Вони всі так жагуче, так неподільно люблять Україну, що ні за що не хотять відділити її від нєдєлімої.
І в відповідний час,.. вони всі, ці любі брати, всі отсі акули, лідери, поліцмейстери, журналісти, міністри, всі разом, дружно, з співом "Боже, Царя храни!"... ухопившись за підготовані лідерами мотузочки, потягнуть підготовану, оплутану, безсилу, безпомічну Україну в обійми антанто-монархічної, єдіної, нєдєлімої тюрми....
От-така була підготовча любов "культурно-творчих сил" до "дорогої всім України".
[1] Цей "воспітатель", ад'ютант і один з гофмейстерів гетьманського "двору" в осени 1919 р. був посажений австрійською поліцією в тюрму по підозрінню в крадіжці мілліона корон у віденського банкира.
[2] Наприклад, самі призвища ґубернських і повітових старост були переважно такі: Малахов (чернигівський), Дємєнтьєв (верхнєдніпровський), Комаров (павлоградський), Ключніков (олександрівський), Кудрянов (словяносербський), Харатаєв (маріупольський), Тєрєнтьєв (херсонський), Вєрєщаґін (єлисаветський), Плєщєєв (харьківський), Ґріґорьєв (ахтирський), Ящєв (ізюмський), Іґнатьєв (сумський), Кісєльов (кам'янецький), Соловйов (летичевський) і т. д. і т. д.
100 років тому.
Володимир Винниченко. Відродження нації. Частина ІII.
no subject
Але з огляду на власну роль Винниченка у занепаді УНР написане має вигляд якогось блюзнірства.
no subject
Мене зацікавили не вони, а та частина тексту, де він описував факти котрі бачив.
Сам, Скоропадський, до речи, про тих же росіян корті як і сьогодні тікають з Росії в Україну, писав так:
Гетьман Украины Павло Скоропадский о политических беженцах из Русского Міра.
1918год.
Картина такая: приезжает измученный человек из коммунистического рая на Украину…
По приезде молчит, спит, пьет и ест — это первая стадия.
Вторая — хвалит, находит, что Украина прелесть, и язык такой благозвучный, и климат хорош, и Киев красив, и правительство хорошее, все разумно…
Недели через две входит в третью фазу.
Еще весел и любезен, но вот он ездил на извозчиках, они уж очень плохи, и мостовая местами неважна,
«Да позвольте, — говоришь ему, — Вы вспомните, что в Совдепии было, мы ведь всего месяца два как работаем, разве можно теперь думать об извозчиках и мостовых, благодарите Бога, что Вы живы».
— «Так-то так, но все же», — уходит и на довольно долгий срок.
Я уже понимал, что для него наступила четвертая фаза.
Обыкновенно его встречаешь или на улице, или же где-нибудь в театре. Прекрасно одетый, сытый, румяный и чрезвычайно важный.
«Знаете, что я Вам скажу, Ваша Украина вздор, не имеет никаких данных для существования, несомненно это будет уничтожено, нужно творить единую неразделимую Россию. Да и украинцев никаких нет, это все выдумка немцев. Потом, знаете, ну почему это в правительстве держать таких людей», — и пошла критика, и критика без конца.
Кончалось обыкновенно тем, что он заявлял, что он очень занят, так как заседает в таком-то и таком-то центральном комитете, ("украинском") где они уже имеют вполне Определенные взгляды держав Согласия о будущей их политике в России и что ему нужно спешить, так как иначе он опоздает.
Чтобы — остаться уже в роли беспристрастного наблюдателя, нужно указать ещё на другую категорию приезжих, которые из третьего фазиса Не переходили в четвертый, а находили утешение или в бешеной спекуляции, или же делались постоянными заседателями всяких «Би-ба-бо», «Шато де флер» и других подобных заведений, которые в Киеве, несмотря на периодические гонепия'.'когорым они подвергались министерством внутренних дел, к сожалению, всегда процветали.
Но, к сожалению, количество приезжих, посвящающих себя критике или спекуляции, во много раз превосходило количество безобидных забулдыг, которые старились наверстать безвозвратно потерянное время для кутежей в Совдепии.
Все это для действующих в правительстве лиц было иногда неприятно, так как и без того было трудно, а критиковавшие люди были иногда люди с именами, которые, хотя и наступил новый режим, все-таки имели свой, казалось, удельный вес.