![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
mysliwiecЗ «Салдацького патрету» Г. Квітки-Основ'яненка, що вважається одним з перших зразків нової української прози .
( надруковано у другому випуску альманаху «Утренняя Звезда», 1833)
Як же москаль озьметься за сеє діло, ну! — тільки почухайся та й відійди. Торгується і требує багацько: дай йому і кошту, і грошей, скільки забажа, а як удереть! гай, гай! йому кажеш — блакитна, а він товче:
«Синя-ста».
Йому кажеш — не годиться, а він чухається та каже:
«Нічаво-ста; для хахлов і такий бог бряде».
Тьфу! на їх голову!...
Вже і в Липцях завелися кабаки, неначе — нехай бог милує — у Расєї.
Відкіля ж то се узялось?
Общество нас так прикрутило, щоб, бач, відкупщик за нас, хто не здужа, зносив гроші у подушне; так узявсь не з справжніх відкупщиків, а — таки нічого гріха таїти — знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад;
і вже в них не шинок зоветься, а кабак, і там вже уся московська натура, там усе москаль наголо, як у Туреччині турки; та усе народ проворний: ні доїсть, ні доспить, усе об тім тільки і дума, щоб заробить копійку.
Така вже їх московська поведенція!
А як тільки нашого братчика, хоч би і у кабаці, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скільки треба горілки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної міри, та мерщій і всипа у твою посудину, і вже хоч спор, хоч лайся, а він тебе випровадить геть.
Коли ж тут хочеш випити, то буцімто й добрий: за гривню зачеркне із діжки таки повнісіньку; тут станеш уси розгладжувати, та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько і збираєшся, як то гарненько натощака вип'єш, та тільки що руку підняв, та ще і до рота не доніс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що... дух свят при нашій хаті!..
Підбіжить, підтовкне — плюсь! — більш половина чарки назад у діжку! Лихо, та й годі!
П'єш мерщій, бо розливальщик ще стане і чарку віднімати. Випив... так що ж бо?.. Як там кажуть: по бороді потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пішло; нічого було гаразд і проковтнуть.
Оттака-то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати; так куди їм і спати довго?
Та таки тут спить, а тут дума: як би то і де б то поживитись.
Вибігло чортя і озирається... Подивітесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько під чубчик підстригти, як і в людей?
А то патлатий-патлатий! Спереду аж у вічі йому волосся лізе, уха закриває, по потилиці шльопається, аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тії патли не мотались.
І сорочка на ньому — не як у людей; замість білої, як закон повеліва, вона в нього або червона, або синя, та без коміра, а з гапликом, та на плечі і защібне;
так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й є. (а є воно - касаваротка)
От такий-то став біля кабацьких дверей, поглядав, поглядав — і вздрів, що стоїть салдат на калавурі з оружжом, та й став гукати на нього:
«Служба! — каже. — Пайди-ка сюда! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порція ад нас буде».
Стоїть салдат, не ворушиться!
Москальча крикнуло удруге, кричить і утретє — салдат ні з місця! Далі москальча злякалось, щоб він не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його, та мерщій у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чув сеє все, усміхнувсь, моргнув усом та й подумав собі:
«Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!»
Затим виткнулось і сонечко. Тут стали рушати й наші...
«Ох, мені лихо!— сказала Явдоха, піднявши тую паляницю, та мерщій пхнула її між свій товар.
— Як таки біля москаля сідати? Він нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одної щипне, у другої хватне... та тут таке буде, що й коробок не позбираємо...»
— Вибирай же друге місце, — гукнули молодиці, — може й не з так щасливе буде, та усе-таки лучче, чим дати москалю орудовати над нашим крамом».
Перевела Явдоха свій цех через дорогу; поворожила вп'ять другою, теж чужою булкою, і меж свої положила; а де паляниця впала, там сама з своїм товаром сіла...
ільки що молодиці любенько посідали і кожна з своїм крамом розташовалась, аж... тю!
Москаля нечистий і вродив з стовпцями біля них.
Як же напустяться на нього перекупки!
«Зачим тут став? Піди собі геть; стань де інше, не мішай православний товар продавати, а сам іди хоч до чортів, опріч хліба святого»...
От бачать молодиці, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаєш роби, а москаля збудь!»
Нічого Явдосі робити, узяла — та усе-таки не з своєї коробки — три в'язки бубликів і пішла до патрета, та й... далебі що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: «Ваше благородіє, господа салдатство! будьте ласкаві, зведіть з нашого місця оттого навіженого, католицького, бусурменського москаля, що став біля бублейниць з стовпцями».
Аж ось де узявся салдат, та вже справжній салдат і живісінький, от як ми з вами. Ходить він по базару, визира, визира... і вже один рушничок у молодички з купи і вчистив і у кишеню запаковав; стягнув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шість стоїть; відрізав з воза і вінок цибулі і зараз за півціни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що ні жоден хазяїн і незчувсь.
Далі прийшов, де груші продають, бачить, що при возах самі хлопці, та й ті роти пороззявляли і дивляться на ведмедів.
Він таки й положив руку на мішок — ніхто не баче; потягнув його до себе — ніхто не баче; положив гарненько на плече — ніхто не баче... та, не озираючись, і чкурнув куди йому треба!
Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побігли за ним у догоню.
Не хитрий же й москаль! Чим би навтікача, а він іде собі любенько, мішок з грушами несе та й мугиче собі під ніс пісеньку. А тут його за мішок — сіп!
«Нащо ти груші узяв? сякий-такий сину!»
— питаються його ув один голос.
Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран, далі озирнувсь та й каже:
«Нєшта то ваші груші-ста?»
— «Адже ж не чиї, як наші».
А він як крикне на них:
«Ах, ви хахли безмозглії...» (а зараз лаятись! що б то перше розпитати, та тогді б вже лаявсь, скільки хотів).
«А зачим ви, — каже, — мені тагда не сказали, как я з воза мішок узяв?»
— Та до них з пенею:
«Ви, — каже, — зіваєте по старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундєр запачкал! Давай сюда деньги на вичистку».
Наше хазяйство щоб то сюди-туди, так де ж! Ні приступу, та ще й лає. А далі ухватив за комір, і тягне, і кричить:
«Давай на вичистку та за праходку; я казьонний мундєр патьор і сапоги таптал, давай да і только!»
Наші ні відхрестяться, ні відмоляться:
«Цур тобі, — кажуть, — батечку! зділай милость, господа служба, озьми собі і груші з мішком, тільки цур тобі! відчепись і пусти!»
Так де! Так реп'яхом і узявсь і каже:
«Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!..»
Що тут на світі робити? Іще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотіли іти до волосного правленія, так москаль не тії співа:
«Вон моя команда! — та й показує на салдацький патрет. — Пайдьом ік ньому».
Наші бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного — так ні: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нічого робити, поставили, аби б відчепивсь та не вів до салдата, що з оружжом стоїть.
Як же опісля розслухали та роздивились і відгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та — фіть, фіть! — посвистали та й пішли до возів.
( надруковано у другому випуску альманаху «Утренняя Звезда», 1833)
Як же москаль озьметься за сеє діло, ну! — тільки почухайся та й відійди. Торгується і требує багацько: дай йому і кошту, і грошей, скільки забажа, а як удереть! гай, гай! йому кажеш — блакитна, а він товче:
«Синя-ста».
Йому кажеш — не годиться, а він чухається та каже:
«Нічаво-ста; для хахлов і такий бог бряде».
Тьфу! на їх голову!...
Вже і в Липцях завелися кабаки, неначе — нехай бог милує — у Расєї.
Відкіля ж то се узялось?
Общество нас так прикрутило, щоб, бач, відкупщик за нас, хто не здужа, зносив гроші у подушне; так узявсь не з справжніх відкупщиків, а — таки нічого гріха таїти — знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад;
і вже в них не шинок зоветься, а кабак, і там вже уся московська натура, там усе москаль наголо, як у Туреччині турки; та усе народ проворний: ні доїсть, ні доспить, усе об тім тільки і дума, щоб заробить копійку.
Така вже їх московська поведенція!
А як тільки нашого братчика, хоч би і у кабаці, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скільки треба горілки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної міри, та мерщій і всипа у твою посудину, і вже хоч спор, хоч лайся, а він тебе випровадить геть.
Коли ж тут хочеш випити, то буцімто й добрий: за гривню зачеркне із діжки таки повнісіньку; тут станеш уси розгладжувати, та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько і збираєшся, як то гарненько натощака вип'єш, та тільки що руку підняв, та ще і до рота не доніс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що... дух свят при нашій хаті!..
Підбіжить, підтовкне — плюсь! — більш половина чарки назад у діжку! Лихо, та й годі!
П'єш мерщій, бо розливальщик ще стане і чарку віднімати. Випив... так що ж бо?.. Як там кажуть: по бороді потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пішло; нічого було гаразд і проковтнуть.
Оттака-то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати; так куди їм і спати довго?
Та таки тут спить, а тут дума: як би то і де б то поживитись.
Вибігло чортя і озирається... Подивітесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько під чубчик підстригти, як і в людей?
А то патлатий-патлатий! Спереду аж у вічі йому волосся лізе, уха закриває, по потилиці шльопається, аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тії патли не мотались.
І сорочка на ньому — не як у людей; замість білої, як закон повеліва, вона в нього або червона, або синя, та без коміра, а з гапликом, та на плечі і защібне;
так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й є. (а є воно - касаваротка)
От такий-то став біля кабацьких дверей, поглядав, поглядав — і вздрів, що стоїть салдат на калавурі з оружжом, та й став гукати на нього:
«Служба! — каже. — Пайди-ка сюда! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порція ад нас буде».
Стоїть салдат, не ворушиться!
Москальча крикнуло удруге, кричить і утретє — салдат ні з місця! Далі москальча злякалось, щоб він не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його, та мерщій у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чув сеє все, усміхнувсь, моргнув усом та й подумав собі:
«Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!»
Затим виткнулось і сонечко. Тут стали рушати й наші...
«Ох, мені лихо!— сказала Явдоха, піднявши тую паляницю, та мерщій пхнула її між свій товар.
— Як таки біля москаля сідати? Він нам такого лиха наробить, що не то що! Ув одної щипне, у другої хватне... та тут таке буде, що й коробок не позбираємо...»
— Вибирай же друге місце, — гукнули молодиці, — може й не з так щасливе буде, та усе-таки лучче, чим дати москалю орудовати над нашим крамом».
Перевела Явдоха свій цех через дорогу; поворожила вп'ять другою, теж чужою булкою, і меж свої положила; а де паляниця впала, там сама з своїм товаром сіла...
ільки що молодиці любенько посідали і кожна з своїм крамом розташовалась, аж... тю!
Москаля нечистий і вродив з стовпцями біля них.
Як же напустяться на нього перекупки!
«Зачим тут став? Піди собі геть; стань де інше, не мішай православний товар продавати, а сам іди хоч до чортів, опріч хліба святого»...
От бачать молодиці, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаєш роби, а москаля збудь!»
Нічого Явдосі робити, узяла — та усе-таки не з своєї коробки — три в'язки бубликів і пішла до патрета, та й... далебі що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: «Ваше благородіє, господа салдатство! будьте ласкаві, зведіть з нашого місця оттого навіженого, католицького, бусурменського москаля, що став біля бублейниць з стовпцями».
Аж ось де узявся салдат, та вже справжній салдат і живісінький, от як ми з вами. Ходить він по базару, визира, визира... і вже один рушничок у молодички з купи і вчистив і у кишеню запаковав; стягнув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шість стоїть; відрізав з воза і вінок цибулі і зараз за півціни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що ні жоден хазяїн і незчувсь.
Далі прийшов, де груші продають, бачить, що при возах самі хлопці, та й ті роти пороззявляли і дивляться на ведмедів.
Він таки й положив руку на мішок — ніхто не баче; потягнув його до себе — ніхто не баче; положив гарненько на плече — ніхто не баче... та, не озираючись, і чкурнув куди йому треба!
Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побігли за ним у догоню.
Не хитрий же й москаль! Чим би навтікача, а він іде собі любенько, мішок з грушами несе та й мугиче собі під ніс пісеньку. А тут його за мішок — сіп!
«Нащо ти груші узяв? сякий-такий сину!»
— питаються його ув один голос.
Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран, далі озирнувсь та й каже:
«Нєшта то ваші груші-ста?»
— «Адже ж не чиї, як наші».
А він як крикне на них:
«Ах, ви хахли безмозглії...» (а зараз лаятись! що б то перше розпитати, та тогді б вже лаявсь, скільки хотів).
«А зачим ви, — каже, — мені тагда не сказали, как я з воза мішок узяв?»
— Та до них з пенею:
«Ви, — каже, — зіваєте по старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундєр запачкал! Давай сюда деньги на вичистку».
Наше хазяйство щоб то сюди-туди, так де ж! Ні приступу, та ще й лає. А далі ухватив за комір, і тягне, і кричить:
«Давай на вичистку та за праходку; я казьонний мундєр патьор і сапоги таптал, давай да і только!»
Наші ні відхрестяться, ні відмоляться:
«Цур тобі, — кажуть, — батечку! зділай милость, господа служба, озьми собі і груші з мішком, тільки цур тобі! відчепись і пусти!»
Так де! Так реп'яхом і узявсь і каже:
«Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!..»
Що тут на світі робити? Іще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотіли іти до волосного правленія, так москаль не тії співа:
«Вон моя команда! — та й показує на салдацький патрет. — Пайдьом ік ньому».
Наші бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного — так ні: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нічого робити, поставили, аби б відчепивсь та не вів до салдата, що з оружжом стоїть.
Як же опісля розслухали та роздивились і відгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та — фіть, фіть! — посвистали та й пішли до возів.
